Потім я одягнений ліг у неприбрану постіль, допив горілку з пляшки і вперше за останні місяці на якийсь час позбувся меланхолії та головного болю. Я лежав на постелі в такому стані, як мені іноді уявляються останні дні мого життя: п’яний і наче в стічній канаві. Я ладен був віддати за чарку горілки свою сорочку, і тільки складна процедура торгу утримувала мене від такого обміну. Я заснув глибоким сном праведника, і мені снилось, ніби я вже труп і та важка театральна завіса лягла на мене м’яким, товстим саваном, огорнула мене благодійною темрявою, а втім, я крізь сон і забуття вже відчував страх перед пробудженням: на обличчі грим, праве коліно розпухло, на пластмасовому підносі жалюгідний сніданок, а поряд з кофейником телеграма від мого агента: «Кобленц і Майнц відмовили крапка Увечері подзвоню Бонн Цонерер».
Потім подзвонив організатор учорашнього концерту, і я лиш тепер дізнався, що він керує в Бохумі християнським вихованням молоді.
— Костерт, — назвався він по телефону крижаним тоном лакея. — Пане Шнір, нам ще треба з’ясувати питання про гонорар.
— Будь ласка, — відповів я, — в цьому вам ніщо не заважає.
— Он як? — сказав він.
Я промовчав, і коли Костерт озвався знову, його дешева холодність уже перейшла в примітивний садизм:
— Ми домовились про сто марок гонорару за виступ клоуна, який тоді ще коштував двісті... — Він зробив паузу, щоб дати мені час закипіти гнівом, але я мовчав, і він, знову ставши самим собою, тобто хамом, додав: — Я очолюю загальнокорисне товариство, і сумління не дозволяє мені платити сто марок за виступ клоуна, для якого двадцять марок було б достатньою, я сказав би, щедрою платнею.
Я не бачив причин порушувати мовчанку. Запалив сигарету і налив собі ще чашку гидкої кави, прислухаючись, як він сопе. Згодом у трубці знову почувся голос:
— Ви ще слухаєте?
— Я ще слухаю, — відповів я і чекав, що буде далі.
Мовчанка — непогана зброя. Коли мене ще в шкільні роки викликали до директора чи на педраду, я завжди вперто мовчав. І тепер вирішив замучити до поту пана християнина Костерта, що сопів у трубку на другому кінці проводу. Пожаліти мене — для цього він був надто убогий душею, але його вистачило на те, щоб пожаліти самого себе, і зрештою він пробурчав:
— Та скажіть же своє слово, пане Шнір: скільки вам заплатити?
— Слухайте, пане Костерт, — мовив я, — пропоную вам ось що: ви візьмете таксі, поїдете на вокзал, купите мені квиток до Бонна у вагон першого класу... купите пляшку горілки, приїдете в готель, оплатите мій рахунок, дасте за мене чайові і лишите в конверті грошей на таксі до вокзалу; крім того, ви зобов’язуєтесь перед своїм християнським сумлінням переправити своїм коштом мій багаж у Бонн. Згодні?
Якийсь час Костерт підраховував, бурмочучи собі під віс, а далі сказав:
— Але ж я мав намір дати вам п’ятдесят марок.
— Гаразд, — відповів я, — тоді їдьте трамваєм, і вам усе обійдеться ще дешевше, ніж п’ятдесят марок. Згодні?
Він знову підрахував і запитав: