Марі добре, вона тепер у Римі, в лоні своєї церкви, і обдумує, як слід одягтися до аудієнції у папи. Цюпфнер, певно, роздобув їй фото Жаклін Кеннеді, купив іспанську мантилью та вуаль, бо тепер же Марі, по суті, стала ніби first lady[17] німецького католицизму. Я вирішив і собі з’їздити до Рима й попросити аудієнції у папи. Адже він і сам чимось нагадує старого, мудрого клоуна, та, власне, і образ арлекіна народився в італійському місті Бергамо; треба буде цей факт перевірити в Геннегольма, той усе знає. Я пояснив би папі, що мій шлюб з Марі розбився, власне кажучи, тільки через якісь там формальності з реєстрацією, і попросив би розглядати мене як своєрідну протилежність Генріху Восьмому: той був віруючим багатоженцем, а я — невіруючий однолюб. Розповів би йому, які зарозумілі та підлі німецькі «провідні» католики, — щоб він не дозволив пошити себе в дурні. Показав би йому кілька своїх номерів, такі забавні й легенькі сценки, як «По дорозі до школи й додому», але свого номера «Кардинал» — ні в якому разі, це його образить, бо ж він сам був колись кардиналом, а його мені найменше хотілось образити.
Я часто стаю жертвою власної фантазії; ось і тепер я так ясно уявив свою аудієнцію у папи, так чітко побачив себе, невіруючого, навколішках перед папою, в чеканні благословення, і швейцарських гвардійців біля дверей, і поряд себе якогось доброзичливого на вигляд монсиньйора з трохи гидливою усмішкою, — аж мало сам не повірив, що вже побував у папи. Тепер мені кортітиме розповісти Лео, що я був у папи і мав у нього аудієнцію. В ті хвилини я таки був у папи, бачив його усмішку і чув його приємний селянський голос, розповідав йому, як один дурник з міста Бергамо став арлекіном. Лео в таких речах дуже строгий, він завжди обзиває мене брехуном. Лео просто шаленів, коли я при зустрічі, бувало, питав його: «Ти пам’ятаєш, як ми з тобою перепиляли деревинку?» Він зразу ж починав кричати: «Та ніякої деревинки ми з тобою не пиляли!» Він таки має рацію, але це нерозумно з його боку і взагалі значення не має. А було це так. Лео йшов сьомий чи восьмий рік, а мені восьмий чи дев’ятий; одного разу він знайшов у стайні деревину — рештки якогось прогнилого тину, знайшов у тій же стайні й іржаву пилку і почав просити мене перепиляти з ним той оцупок. Я спитав його, навіщо нам пиляти ту нікудишню деревину, але він ніяк не міг пояснити свого бажання — йому просто хотілось пиляти, і все тут; я сказав, що це абсолютно безглуздо, і Лео проплакав цілих півгодини; а значно пізніше, уже років через десять, коли на уроці німецької літератури у патера Вунібальда йшла мова про Лессінга, я раптом серед урока, без будь-якого зв’язку з темою, збагнув, чого тоді захотілось Лео: йому просто захотілось попиляти, і саме тоді, коли з’явилось те бажання, — пиляти саме зі мною. І от несподівано я зрозумів брата, через десяток років, а зрозумівши, пережив і його радість, і захоплення, і хвилювання — все, що спонукало його тоді, і пережив так сильно, що посеред урока почав імітувати рухи, ніби пиляю. Я бачив перед собою розпалене радістю хлоп’яче обличчя Лео, рухав іржаву пилку до нього, а він — до мене, аж поки патер Вунібальд несподівано для мене схопив мене за чуба і «змусив отямитись». З того часу я вірю, що справді перепиляв з Лео ту деревинку, а він не може мене зрозуміти. Лео реаліст. Тепер він уже не розуміє, що часом є потреба негайно зробити якесь явно безглузде діло.
Навіть у нашої матері бувають такі раптові капризи: пограти в карти біля каміна, власними руками заварити в кухні чай з яблуневого цвіту. Напевно, в неї раптом виникає палке бажання посидіти коло красивого, до блиску відполірованого столу червоного дерева, пограти в карти, відчути себе матір’ю щасливої родини. Проте кожного разу, коли в неї з’являлося таке бажання, ніхто з нас не хотів грати з нею в карти; тоді починалися сцени, мати дорікала нам, що ми її не розумієм як матір, наполягала, нагадувала про четверту заповідь — обов’язок дітей коритись батькам, — та потім, зрозумівши, яке це задоволення — грати в карти з дітьми, які це роблять легие з почуття обов’язку, — плачучи йшла до своєї кімнати. Часом вона пробувала нас підкупити, натякала, що розщедриться й почастує нас «особливо смачним» напоєм чи їжею, — і зрештою знову виходив один з тих щедрих на сльози вечорів, які нам так часто дарувала мати. Вона не розуміла, що ми так уперто відмовлялись грати, бо в колоді все ще була та сама чирвова сімка, яка при кожній грі нагадувала нам Генрієтту, проте ніхто з нас не говорив матері про це, і пізніше, згадуючи її марні спроби зіграти роль щасливої родини біля каміна, я в думці сам грав з нею в карти, хоча всі ігри, в які можна грати удвох, завжди нудні. Я справді грав удвох з нею в «шістдесят шість», у «війну», пив чай з яблуневим цвітом і навіть з медом, мати, жартома погрожуючи пальцем, навіть давала мені сигарету, тим часом Лео десь у глибині дому грав якісь етюди, і всі ми, в тому числі й служниці, знали, що батько тепер — «у тої дівки». Певно, Марі якимось чином дізналась про ці мої «фантазії», бо, слухаючи мої оповідання, завжди поглядала на мене з недовірою, але ж того хлопчину в Оснабрюку я навіть справді бачив. Часом зі мною буває і навпаки: те, що я справді переживу чи побачу, здається уявним і нереальним, як от випадок, коли я з Кельна їздив у Бонн, до дівчат із групи Марі, щоб поговорити з ними про діву Марію. І те, що інші іменують nonfiction,[18] здається мені чистісінькою фікцією.