Якось я сперечався з Кінкелем про його розуміння терміну «прожитковий мінімум». Кінкель вважався одним з геніальних фахівців у таких питаннях, і, помоєму, саме він визначив прожитковий мінімум для одинака великого міста в розмірі вісімдесяти чотирьох, а потім вісімдесяти шести марок, не враховуючи платні за житло. Я навіть не закинув йому, що сам він, судячи з розказаного колись мерзенного анекдота, вважає своїм прожитковим мінімумом суму, разів у тридцять п’ять більшу. Такі ж бо закиди вважаються нетактовними і пошлими, але пошлість якраз і полягає в тому, що подібні суб’єкти підраховують прожитковий мінімум для інших. В тих вісімдесяти шести марках навіть передбачені витрати на культурні потреби: очевидно, кіно або газети, та коли я спитав Кінкеля, чи сподіваються вони, що цей одинак зможе за ті гроші подивитись пристойний фільм, цінний у виховному розумінні, — він розлютився, а коли я спитав, як слід розуміти графу «Відновлення запасу білизни» — чи міністерство спеціально не наймає якогось добродушного дідка, що бігає по Бонну, поки протре підштанки, а потім доповідає міністерству, скільки часу потрібно, щоб їх протерти, — його дружина зауважила, що я страшенно нетактовний, а я відповів, що можу дещо збагнути, коли комуністи починають планувати стандартні обіди, термін зносу тканин та подібні дрібниці, — зрештою, комуністи лицемірно не шукають виправдання в чомусь надприродному, — але що християни типу її чоловіка доходять до такої претензійності, здається мені просто неймовірним; вона відповіла, що я безнадійний матеріаліст і не маю ніякого уявлення про жертовність, страждання, злу долю та велич злиденного життя. В житті Карла Емондса я ніколи не помічав ні жертовності, ні страждання, ні злої долі, ані якоїсь величі його злиднів. Він заробляє досить добре, і єдине, що нагадує про злу долю та велич, є його постійне роздратування, а походить воно від того, що він підрахував і знає: ніколи йому не оплатити пристойної квартири. Усвідомивши, що саме Карл Емондс — єдиний, у кого я міг би попросити грошей, я остаточно зрозумів своє становище. У мене не було жодного пфеніга.
22
Я також зрозумів, що не зроблю того, про що думав: у Рим не поїду, з папою не говоритиму, завтра ввечері на материн журфікс не піду, красти сигарет і сигар та напихати кишені земляними горіхами не буду. У мене вже не було сили вірити в те, що ми з Лео пиляли деревину, і в подібні речі. Будь-яка спроба знову зв’язати розірвані маріонеткові нитки й піднятися на них — зазнає невдачі. Колись я таки дійду до того, що проситиму грошей у Кінкеля і в Зоммервільда, навіть у того садиста Фредебойля, а він, певно, буде тримати перед моїм носом п’ятимаркову монету і змусить мене стрибнути, щоб спіймати її. Я радітиму, коли Моніка Сільвс запросить мене випити чашку кави, і не тому, що запросить Моніка, а тому, що кава дарова. Доведеться й ще дзвонити тій дурепі Белі Брозен, підлещуватись до неї і сказати, що я більше не питатиму про розмір суми, а будь-яку суму прийму з подякою, і нарешті одного чудового дня піду до Зоммервільда і переконливо доведу йому, що я розкаявся, все зрозумів і готовий навернутися до католицької віри, і тоді станеться найжахливіше: Зоммервільд інсценує моє примирення з Марі та Цюпфнером... Але якщо я перейду в католицтво, батько, напевно, вже нічим не допоможе мені. Для нього це, мабуть, найстрашніше. Треба все як слід обмізкувати: тут вибір не між rouge et noir,[19] а між темно-коричневим і чорним: бурим вугіллям та церквою. Я ще стану тим, чого вони всі од мене давно чекають: справжнім чоловіком, зрілим, уже не суб’єктивним, а цілком об’єктивним і готовим разом з ними в великопанському клубі глибокодумно забивати в скат. У мене ще лишалась надія на деяких людей: на Лео, Генріха Белена, на мого діда і на Цонерера, який, можливо, пристроїть мене слащавим гітаристом, і я співатиму: «Вітер кучерями бавиться твоїми — знаю, ти моя». Я вже співав колись ту пісеньку Марі, але вона заткнула вуха і сказала, що виходить жахливо. Кінець кінцем мені не лишиться нічого іншого, як піти до комуністів і демонструвати їм усі ті номери, які вони визнають цілком антиканіталістичними.
Одного разу я справді їздив туди до них і в Ерфурті натрапив на якихось «начальників культури». Вони зустріли мене на вокзалі з помпою — піднесли велетенські букети квітів, слідом за тим частували в готелі форельками, ікрою, морозивом і щедро поїли шампанським. Потім запитали, що, власне, нас найбільше цікавить в Ерфурті. Я сказав, що охоче оглянув би місце, де Лютер дискутував з опонентами, захищаючи докторську дисертацію, а Марі сказала, що чула, нібито в Ерфурті є католицький теологічний факультет, а вона цікавиться релігійним життям. Наші господарі зробили кислі міни, але нічого не могли вдіяти, і все вийшло досить неприємно — і для «начальників культури», і для теологів, і для нас. Теологи, певно, думали, що у нас із тими «начальниками культури» щось спільне, тому не могли одверто говорити з Марі. Навіть якийсь професор, що з ним вона завела розмову про становище віруючих, — він якось догадався, що Марі не по-справжньому одружена зі мною. В присутності функціонерів запитав її: «Але ж ви дійсно католичка?» Марі почервоніла по самі вуха й відповіла: «Так, хоч я й живу в гріхах, а все ж лишаюсь католичкою». Ми не знали, куди подітись, коли збагнули, що й функціонерам не подобається наш «несправжній» шлюб; а коли ми потім знову повернулися в готель і сиділи в кафе, один з функціонерів завів розмову про деякі форми дрібнобуржуазної анархії, які він особисто не схвалює. По тому мене запитали, з якими номерами я хотів би виступити в Лейпцігу, Ростоку та інших містах і чи не міг би я показати їм «Кардинала», «Прибуття в Бонн» та «Засідання спостережної ради». (Звідки вони дізналися про «Кардинала», і досі лишилося для нас загадкою, бо цей номер я підготував не для публіки, показував його тільки Марі, і вона умовила мене не виступати з ним, бо «зрештою кардинали носять червоні мантії мучеників»). Я сказав: ні, спершу я повинен трохи ознайомитися з умовами життя у них, бо вся суть комунізму полягає в тому, щоб показати людям в абстрактній формі ситуації, взяті не з чужого їм життя, а з їхньої дійсності, а в їхній же країні немає ні Бонна, ні спостережних рад, ні кардиналів. Вони чомусь-то стривожились, один з них навіть зблід і заявив, що уявляв собі мої гастролі зовсім по-іншому, а я відповів, що і я з свого боку все уявляв інакше. Це було просто жахливо. Я сказав, що, трохи ознайомившись, міг би продемонструвати якийсь номер, скажімо, «Засідання крайзкомітету», «Нарада членів культурної ради», «Збори обирають президію» чи, нарешті, «Ерфурт — місто квітів», — як на гріх, навколо ерфуртського вокзалу можна було побачити що завгодно, тільки не квіти, — але тут підвівся їхній верховода і заявив, що вони не потерплять пропаганди проти робітничого класу. Він уже не просто зблід, а прямо-таки сполотнів, проте кілька його колег виявились принаймні настільки мужніми, що ледь помітно осміхнулись. Я заперечив йому, сказав, що не вбачаю ніякої пропаганди проти робітничого класу, якщо покажу такий собі легкий для розучування номер, наприклад, «Збори обирають президію» чи щось подібне. Але він заявив: «Ми розчарувалися в вас, остаточно розчарувались». Я сказав, що, коли так, я міг би й виїхати від них, на що він відповів: «Так, це ви можете — будь ласка, наступним поїздом». Я ще сказав, що міг би свій номер «Засідання спостережної ради» назвати «Засідання крайзкомітету», бо там, певно, теж вирішують питання, які до них уже були вирішені. Від цього вони втратили будь-які ознаки ввічливості і, навіть не заплативши за нашу каву, залишили кафе. Марі плакала, я ладен був кому-небудь набити пику, а коли ми зібралися на вокзал, щоб найближчим поїздом виїхати додому, не знайшлося ні носильника, ні готельного розсильного, і нам довелося самим нести свої чемодани, що я ненавиджу всією душею. На щастя, на привокзальній площі ми зустріли одного з тих молодих теологів, з якими Марі говорила вранці. Побачивши нас, він почервонів, але взяв у заплаканої Марі з рук її важкий чемодан, а Марі всю дорогу до поїзда пошепки вмовляла його не наживати з нами зайвих неприємностей.