Мати моя вже багато років головує в «Об’єднаному комітеті товариств по примиренню расових суперечностей»; вона їздить у будинок Анни Франк, іноді навіть до Америки, в американських жіночих клубах виступає з лекціями про каяття німецької молоді, і все тим самим солоденьким, простодушним голоском, яким вона, мабуть, і Генрієтті сказала на прощання: «Будь молодчиною, доню». Той голос я можу почути по телефону коли захочу, а голосу Генрієтти — ніколи. У неї був на диво низький голос, а сміх — дзвінкий. Одного разу під час гри в теніс ракетка випала у неї з рук, вона стала замріяно дивитись на небо і забула про все на світі, а вдруге, за обідом, упустила ложку в суп; мати скрикнула, а далі стала дорікати за плями на сукні та скатерці; Генрієтта нічого й не чула, а коли опам’яталась, то спокійно взяла з тарілки ложку, витерла її об серветку й продовжувала їсти; коли ж вона і втретє поринула в такий стан — це було під час гри в карти біля каміна, — мати по-справжньому розлютилась і заверещала: «Знов у тебе ця ідіотська мрійність!» — Генрієтта глянула на неї і спокійно відповіла: «А що хіба? Я просто не хочу більше», — та й кинула свої карти в камін. Мати вихопила їх з вогню, обпекла пальці, але таки врятувала карти, крім чирвової сімки, яка трохи обгоріла. Після того ми вже не могли грати в карти, не думаючи про Генрієтту, хоча мати намагалась поводитись так, «ніби нічого й не сталося». Вона взагалі й не лиха, але якась незбагненно дурна і скупа. Навіть не дозволила купити нові карти, і, по-моєму, та обгоріла чирвова сімка служить і досі їй і ні про що не нагадує, коли потрапляє під руки в пасьянсі.
Мені дуже хотілося б поговорити по телефону з Генрієттою, але теологи ще й досі не винайшли засобів зв’язку для таких розмов. Я заглянув у телефонну книгу — знайшов батьків номер: «Шнір Альфонс, доктор гоноріс кауза, генеральний директор». «Доктор гоноріс кауза» було для мене новиною. Набираючи номер, я в думці вирушив додому: вниз по Кобленцерштрасе, далі по Еберталее, завернув ліворуч до Рейну. Всього якась година ходу. Тим часом почувся голос служниці:
— Особняк доктора Шніра.
— Я хотів би поговорити з фрау Шнір, — мовив я.
— А хто це дзвонить?
— Шнір, — відповів я. — Ганс, рідний син вищезгаданої дами.
Служниця ікнула і, перш ніж відповісти, подумала хвильку; я відчув через шестикілометровий провід, що вона розгубилась. Між іншим, від неї пахло приємно, лише милом та свіжим лаком для нігтів. Певно, вона хоч і знала про моє існування, але не одержала щодо мене ніяких вказівок. Мабуть, до неї дійшли лише чутки: відщепенець, зайдиголова.
— Можу я впевнитись, що це не жарт? — зрештою запитала вона.
— Можете бути певною, — відповів я. — Якщо потрібно, я ладен назвати особливі прикмети моєї матері. Родимка на підборідді, бородавка...
Служниця засміялась, сказала:
— Вірю, вірю! — і ввімкнула материн апарат.
Наша домашня телефонна система досить складна. Сам батько має три різні апарати: червоний — для буровугільної промисловості, чорний — для біржі, а третій, білий, — для приватних розмов. У матері тільки два апарати: чорний — для «Об’єднаного комітету товариств по примиренню расових суперечностей», а білий — для приватних розмов. І хоча особистий рахунок матері в банку становить шестизначну цифру, користування її телефоном (і, звичайно, поїздки в Амстердам та інші місця) оплачує «Об’єднаний комітет».
Цього разу служниця переплутала апарати і мати відповіла офіційно, по чорному телефону:
— «Об’єднаний комітет товариств по примиренню расових суперечностей».
На якусь мить я онімів. Якби вона відповіла: «Фрау Шнір слухає», я, мабуть, сказав би їй: «Це говорить Ганс. Як ся маєте, мамо?» А так я випалив:
— З вами говорить делегат «Об’єднаного комітету жидовствуючих янкі». Я тут проїздом. Будь ласка, з’єднайте мене з вашою дочкою...
Я й сам злякався своїх слів. Мати зойкнула, потім схлипнула так, що мені зразу стало зрозуміло, наскільки вона постаріла. Мати сказала: