Для Лео це була сила грошей, по-моєму, для його так званих особистих потреб їх вистачило б років на два: іноді — перонний квиток, пакуночок м’ятних пастилок, гріш жебракові, він навіть не потребував сірників, і якщо купував коробочку, щоб мати їх напохваті, коли доведеться дати припалити «старшим», то йому вистачало її на цілий рік; і хоч носитиме ту коробочку цілий рік, вона буде в нього ніби нова. Звичайно, йому час від часу треба ходити до перукарні, але для цього він, певно, бере гроші з особливого рахунку, який батько завів йому для потреб навчання. Раніше він, бувало, купував квитки на концерт, але частіше брав у матері її запрошення. Багатим же значно більше дістається всього задарма, ніж бідним, а те, що доводиться купувати, їм відпускають дешевше; у матері завжди був каталог оптових цін — я гадаю, вона не посоромиться й поштові марки закупати оптом, подешевше. Шість марок сімдесят пфенігів — для Лео значна сума. Для мене теж у даний момент, але він ще, мабуть, не знав, що я, як говорили у нас вдома, в даний момент «не мав ніяких надходжень».
— Добре, Лео, велике тобі спасибі, — сказав я, — і захопи для мене по дорозі пачку сигарет. — Він кашлянув, нічого не відповів, тому я запитав: — Ти мене чуєш? Га? — Я подумав, чи не образився він, що я прошу за його гроші купити сигарет.
— Чую, чую, — мовив він, — тільки... — Він запнувся і, заїкаючись, додав: — Мені неприємно це тобі говорити... але я не можу прийти.
— Що-що? — гукнув я. — Ти не можеш прийти?
— Уже без чверті дев’ять, — пояснив він, — а о десятій я мушу бути в гуртожитку.
— А якщо ти запізнишся, — спитав я, — тобі що — оголосять анафему?
— Ах, облиш свої жарти, — ображено сказав Лео.
— Хіба ти не можеш попросити відпустку, чи як це по-вашому?
— Тепер уже не можу, — відповів він, — треба було заявити про це опівдні.
— А якщо ти просто запізнишся?
— За це мені буде сувора адгортація! — сказав він притишеним голосом.
— Наскільки я ще пам’ятаю латинь, — це чимось нагадує слово «hortus»,[24] — мовив я.
Він уривчасто засміявся.
— Воно скорше нагадує садовий секатор, — пояснив він, — досить неприємна річ.
— Ну, гаразд, Лео, — сказав я, — не хочу штовхати тебе на таку неприємність, хоча мені значно полегшало б, якби зі мною побула якась людина.
— Це складна справа, — пояснив він, — ти повинен мене зрозуміти. Адгортацію я б ще перетерпів, але якщо на цьому тижні зароблю ще одну, її занесуть до особової справи, і тоді доведеться відповідати на скрутініумі.[25]
— Де? — перепитав я. — Будь ласка, повтори повільніше.
Він зітхнув, щось пробурчав собі під ніс і досить повільно сказав:
— На скрутініумі.
— Побий його морока, — сказав я, — це вже мені нагадує препарування комах, чи що. А до особової справи — зовсім як у ПП-9, з яким завжди носиться Анна. Там теж одразу все заносили до особової справи, ніби якимсь рецидивістам.
— Боже мій, Гансе, — мовив він, — невже нам у ці кілька хвилин нема про що поговорити, крім нашої системи виховання?
— Якщо це тобі неприємно, то не будемо. Але ж, я гадаю, є інші шляхи, вірніше — обхідні шляхи, скажімо, перелізти через мур абощо, як у тому ПП-9. Я хочу сказати, що й при такій суворій системі можна знайти лазівку.
— Це так, — погодився він, — знайти можна, як і на військовій службі, але в мене відраза до таких методів. Я хочу йти прямою дорогою.
— А ти не можеш заради мене перебороти свою відразу і хоч один раз перелізти через мур?
Він зітхнув, і я уявив собі, як він хитає головою.
— Невже це так терміново, що не можна відкласти до завтра? Я міг би пропустити лекцію і годині о дев’ятій ранку бути в тебе. Справді так спішно? Чи ти зараз же виїздиш звідси?
— Ні, — відповів я, — певний час я ще пробуду в Бонні. Дай мені принаймні адресу Генріха Белена, я хочу подзвонити йому, може, хоч він приїде сюди з Кельна — чи де він тепер живе. Річ у тому, що я поранився, розбив собі коліно, і сиджу без грошей, без роботи і — без Марі. А втім, я і завтра буду сидіти з розбитим коліном, без грошей, без роботи і без Марі — так що нічого спішного тут немає. Але, можливо, Генріх тепер уже пастор, має велосипед з мотором чи ще якийсь транспорт. Ти ще слухаєш?
— Так, — мляво відповів він.
— Будь ласка, — попросив я, — дай мені його адресу чи номер телефону.
Лео мовчав. Він уже так навчився зітхати, наче сто років підряд просидів у сповідальні, зітхаючи над гріхами й безумством усього людства.
— Ну, так тому й бути, — нарешті сказав він, явно переборюючи себе. — Ти, як видно, ще нічого не знаєш?