Тобі даю, що вже твоє здавен.
Як сонця схід і захід все ясен;
Так спів мій все новий, хоч все оден.
Писано д[ня] 17 грудня 1882, друковано в «Зорі» 1884 р.
XCVI
Сі говорять: твоя хиба —
Молода ти і пуста;
Ті говорять: до лиця се
Молодощам пустота.
Та чи хиба, чи прикмета,
Люблять всі тебе проте;
З хиби кождої у тебе
Вже й прикмета наросте.
Як на пальці у цариці,
Що тронує вище нас.
Навіть найпідліший камінь,
А уходить за алмаз,
Так твої всі блуди й хиби,
Скільки їх у тебе єсть,
Ще й красять тебе, принаду
Надають тобі і честь.
CXXX
У моєї пані очі
Не такі, як сонце, ні,
І коралі червоніші
Від пурпури уст її.
Коли білий сніг, то певно,
Що смаглява в неї грудь;
Коли волос — дріт, то в неї
Дроти чорнії ростуть.
Бачив я всілякі рожі —
І червоні й білі теж,
Та таких на личку в неї
Рож ти певно не найдеш;
І багато розкішніших
Пахощів нам вироста,
Аніж ті, якими дишуть
Мої милої уста.
Я люблю її розмову,
Хоч докладно знаю сам,
Що музика приємніше
Гомонить моїм ушам;
Як богині ходять, сього
Я не бачив ані в сні;
Моя пані, як і всі ми,
Ходить просто по землі.
CXXXI
Тиранка ти, о так, така твоя вже вдача,
Як всіх тих, що краса жорстокими зробила;
Бо добре знаєш, що моя душа гаряча
Тебе, мов жемчуг найцінніший, обіймила.
Дехто в лице твоє загляне й обізветься:
«Чого б його зітхать і мучиться так гірко?»
Брехня! Хоч голосно се з уст і не зірветься,
Та я в душі клянусь: «Брехня се, люба зірко!»
Що не фальшиво клявсь, про се мене впевняє
Та тисяча зітхань при згадці про твій вид.
Хто хоче, білий цвіт над все най величає;
У мене чорний — верх над усіма держить.
Та чорна вдача в тебе, ось в чім горе!
І відси, думаю, і йдуть всі поговори.
CXLIII
Як господиня дбала без упину
Слідить курчатко, що втекло від хати,
Свою на землю посадить дитину,
Сама ж курчатка побіжить шукати;
А тим часом дитя кричить і плаче
І все за нею кличе: «Мамо, мамо!» —
Вона ж нічого не вчува, не баче,
Поки курчатка не знайде, — так само
Й ти того, що втіка від тебе, прагнеш,
А я, дитя, зову тебе з сльозами:
«Вернись до мене, як мету свою осягнеш!
І поцілуй, і будь мені замісто мами!
І втихне плач мій, сліз джерело висхне,
Як мати к серцю дитятко притисне».
?
Очей твоїх небесна перекона,
Не переперта жадними словами,
Звела мене. Світ сей не суддя над нами;
Його я зрікся, щоб тобі служити сповна.
Я зрікся женщин і всіх злуд облесних,
Но ти богиня, чи й тебе зрікаться?
Лиш земних ласк я зрікся, не небесних, —
Як ти ласкава, то з бідов мені не знаться.
Зарік мій був лиш подув, мла невпинна.
О, гарна зоренько, коли краса твоя
Розбила млу, то ти ж у сьому винна!
Бо ти зламала мій зарік, не я.
А хоч би й я! Не міг я в ліпшім стані бути,
Як свій зарік зламать, щоб рай такий здобути.
Пісня юнака з комедії «Міра за міру»
Геть, о геть уста ті скорі,
Що так любо присягали,
І ті очі, ранні зорі,
Що не ранок віщували!
Лиш віддай мої цілунки,
Дай назад!
Сю печать мого кохання,
Твоїх зрад!
Коментарі
XIV. «З небесних зір не вмію я читати...». Назва в оригіналі: «Not from the stars do I my judgement pluck...». Вперше надруковано M.C. Возняком у журн. «Культура», 1924, № 2, с. 115—116. Збереглися три автографи: ранній, чорновий, перекреслений чорнилом, датований 17.XII [1882], — № 192, с. 29, зв.; пізніший, датований 20.XII 1882 p., наведений у циклі «Із сонетів Уілліяма Шекспіра», — № 1146; чистовий, писаний в останні роки життя, — № 398/47. Між автографами е незначні різночитання.
Подається за автографом № 398/47.
XXVIII.«І як же щастя знов мені зазнати...». Назва в оригіналі: «How can I then return in happy plight...». Вперше надруковано у кн.: І. Франко. Статті і матеріали. 36. 2. Львів, Вид-во Львівського ун-ту, 1949, с. 56. Зберігся автограф перекладу, який орієнтовно датується початком 80-х років — № 414, с. 165.