Коли довго не спиш, то здається, що тільки на хвилиночку задрімав, як уже й ранок.
Я розплющив очі і одразу все пригадав. Ніби й не спав зовсім. Той самий страшний тягар на серці.
Владлен уже встав і, вмиваючись, смішно пирхав.
«Хоч би він пішов скоріше, ще до того, як мені йти»,— з тугою подумав я.
Не хотілося, щоб він узнав про ту нашу «науку»,— так гостро відчув я раптом усю принизливість її.
Але Владлен не поспішав. Походжав по подвір'ю, роздивляючись довкола. Зупинився біля сарая і сказав мені (матері вже не було, ще вдосвіта пішла на поле):
– Хочеш, я вам оці двері полагоджу. Ич, діряві які!
Він усе-таки хотів «одробити».
– Та в нас і дощок нема,— сказав я, нетерпляче тупцюючись: мені вже час було йти. Через польові роботи наша «наука» починалася рано і була дуже коротка — півгодини, але ніколи не відмінялася. «Головне — система і порядок»,— казав дід Гурмаза. Але, я думаю, та жорстока «наука» просто давала йому втіху, приносила якусь злу радість.
Владлен помітив моє нетерпіння:
– Ти кудись ідеш?
– Та треба...— промимрив я. І раптом, несподівано для самого себе, став розказувати йому все — про діда Гурмазу, про своїх друзів, про нашу «науку»...
Він слухав мовчки, не перебиваючи ні словом. Я не встиг договорити. З вулиці почулося тоненьке Галине:
– Володько! Мерщій! Битиме ж!
Щось наче штовхнуло ззаду, і ноги самі понесли на вулицю (вже давалося взнаки «виховання»). Я тільки встиг крикнути на бігу Владленові:
– Прощай! Хвіртку зачиниш!..
Цього ранку Гурмаза був у доброму гуморі. Він сипав жартами і дрібненько сміявся.
– Ану бадьоріше, пуголовки! Повзете, як воші по собаці, болячка вам у печінки. Бадьоріше, ковінька вам в око, хе-хе-хе-хе!..
Коли Федько Яременко, що йшов переді мною, ненароком збився з ноги, і я спіткнувся, ледь не впавши, Гурмаза весело сказав мені:
– Ану дай йому по мармизі добренько! Ану дай! Я дозволяю. Повчи його, щоб знав, як ходити. В око ціль, в око!
Я мовчав і не рухався. Все завмерло в мені.
– Ну! — підвищив голос дід Гурмаза.
– Не буду! — тихо сказав я.
– Щось я не розчув, повтори!— сказав він і витяг з-за халяви нагая.
Всім єством я відчував небезпеку, серце зупинилося в грудях, ноги затерпли, але повторив:
– Не хочу!
І враз вогнем опекло спину, потім груди, шию, щоки... Наче світ спалахнув пекучим полум'ям.
І тоді несподівано пролунав дзвінкий голос:
– Перестань, катюго! Перестань, гад!
Удари вмить припинилися.
Я звів очі — на паркані сидів Владлен.
– Ти — підлий запроданець! Нам про тебе все відомо. Я — зв'язковий капітана Калашникова! Він звелів передати — тебе жде страшна кара. Скоро прийдуть наші. Начувайся!
Дід Гурмаза так і закляк з нагаєм у руці. Спершу зробився білий-білий, як стіна, потім почав наливатися кров'ю.
– Га... га... ти... ти... — йому одібрало мову.
Він зробив рух у напрямку до Владлена, але зупинився і кинувся назад до будинку. Він біг згинці, наче тікав, через весь двір, якось криво, припадаючи на ліву ногу й хрипко вигукуючи:
– Ну пожди!.. Пожди!.. На порозі перечепився і впав. І аж засичав, як змія.
– Тікайте! — крикнув Владлен і стрибнув з паркану на вулицю. Ми сипонули до воріт.
Я догнав Владлена вже біля грейдера й крикнув:
– Сюди, стежкою!
Ми звернули до Галиної хати, пробігли садок і подалися городами на край села, до лісу. Тільки в лісі одсапались і пішли повільно. Довго мовчали.
– І як ти так...— сказав я нарешті.— Він же міг тебе вбити на місці. Він же такий...
– Бач, не вбив... Він боягуз. Точно. Всі зрадники боягузи. Помсти, кари бояться.
Я згадав, як біг дід Гурмаза через двір, пригнувшись і спотикаючись, як упав на порозі, і подумав, що, мабуть-таки, правда — боягуз. Чого він біг у хату? По зброю? Не бачили ми в нього ніякої зброї, крім нагая! Та й хіба став би хтось
ждати, поки він винесе з хати зброю й стрельне? Звичайно, ні. Отже, виходить, злякався Владленових слів про капітана Калашникова — дав можливість утекти.
– Тепер він вас уже не зачепить, от побачиш,— упевнено сказав Владлен.— А ви ще йому якусь листівку на двері почепіть, з погрозою... Нібито від партизанів. Тоді ще дужче боятиметься.
Ми вийшли на узлісся. Внизу, в долині, серед вибалків гадючився шлях.
– Ото на станцію. Ти дорогою не йди, краще ярами... Кілометрів на п'ять ближче, ніж грейдером... Ну, прощай,— я одвів очі й тихо додав:—Спасибі тобі...
Він постояв трохи, роздумуючи. Потім розстебнув сорочку й поліз за пазуху. На майці зісподу в нього була потаємна кишенька. Він дістав з неї щось і подав мені.
– На! На пам'ять!.. Я його всю війну ношу...
Це був портрет Леніна в дитинстві — малого Володі Ульянова — в простенькій фанерній рамочці. Невеличкий, уміщався на долоні.
У мене закалатало серце. Уявіть собі — кругом німці, вороги, окупація і тут... Я взяв той портрет і сховав під сорочку. В мене не було кишеньки, я просто тримав його в руці коло серця.
Він був теплий від тепла Владленових грудей і грів мене.
Я дивився Владленові вслід, поки він зник з очей...
У той же день на дверях сільської управи з'явилася листівка, писана друкованими літерами на звороті плаката, що закликав їхати до «Великої Німеччини».
«Гурмазо! Підлий зраднику і вбивця! Червоні війська вже зовсім близько. Скоро ти понесеш кару за все. Начувайся! Твій час надходить.
Капітан Владлен Калашников».
Діда Гурмази не було. Одразу після нашої втечі він запріг коней і чвалом погнав у Іванкове. Він приїхав аж уночі, і ми не бачили, як він реагував на листівку. Знаємо тільки, що читав, бо зірвав і пошматував на дрібненькі клаптики. А на ранок знову запріг коней і кудись поїхав.
А ми знову зібралися на горищі, і Галя довго слинила олівця й виводила на папері слова нової листівки.
Ми дивились, як вона старається, і, сопучи в неї над вухом, докидали кожен своє слово, щоб було дошкульніше й міцніше. Я відчував невимовну полегкість, звільнившись од страху, впевнившись у нашій силі. Гурмаза давно б уже наслав карателів у село. А не насилає — значить, боїться. Тремтить за свою шкуру.
І подумалося мені: недарма називав нас дід Гурмаза ленінцями. Він вважав, що глузує з нас, а воно вийшло правда. Ми відчували себе зараз справжніми ленінцями-підпільниками.
І керівник у нас був — Владлен. Найперший серед нас ленінець, що повернув нам віру, впевненість і надію.
Кілька днів Гурмази в селі не бачили.
І, наче подіяли враз Владленові слова, поширилися по селу чутки, що наші йдуть, вже зовсім близько. І справді, добре прислухавшись, можна було почути, як десь далеко-далеко гримотить,— наче їде по бруківці валка підвід.
І якось уранці Галя влетіла до мене захекана:
– Володько, Гурмаза втік!
Ми гайнули до будинку сільради. Вікна й двері були розчинені навстіж. По підлозі порожніх кімнат вітер ганяв клапті наших листівок...
Гурмаза втік уночі, потай, щоб не бачили люди. Забрав із собою все, що тільки міг. Видно, зібрався в далеку дорогу зі своїми хазяями...
Та заїхав він іще далі, ніж збирався,— аж на той світ. Його знайшли мертвого на путівці кілометрів за п'ять від села.
Серед уламків воза, серед розпанаханих мішків з борошном і крупою, лежало покарьожене перукарське крісло й валялася кришка од патефона. Снаряд влучив прямісінько у віз.
Жаль було коней. І жаль було патефона. Хороший був патефон. Через день у село ввійшли наші...
...От про що нагадує мені невеличкий портрет Володі Ульянова у звичайній фанерній рамочці, що стоїть тепер на моєму столі.
Одразу після війни я багато разів бував у Києві і намагався розшукати Владлена, ходив по дворах, що біля Бессарабки. Але все марно. Я навіть прізвища його не знав. Так я й не зустрівся з ним більше.