Негри, що супроводили її, зупинились на пристойній відстані позаду і присіли навпочіпки на траві, чекаючи, поки господині заманеться знову вирушити в дорогу.
Незнайомець, до якого вона звернулася, теж зупинився.
— Господині слід знати своє майно, — сказав він.
— Моє майно?
— Або вашого дядька. Дозвольте відрекомендуватися. Мене звуть Пітер Блад, і я коштую рівно десять фунтів стерлінгів. Я це знаю, бо саме таку суму ваш дядько заплатив за мене. Не кожному щастить дізнатися в такий спосіб про ціну собі.
Тільки тепер дівчина впізнала чоловіка. Вона не бачила його з дня торгів на набережній і через це не могла відразу впізнати, хоч під час першої зустрічі він і зацікавив її. Та за цей місяць він настільки змінився, що не був схожий на того раба.
— Боже мій! — вигукнула вона. — І ви ще можете сміятися!
— Як бачите. Хіба це не досягнення? — визнав Пітер. — Та й живу я не надто погано.
— Я чула про це, — сказала Арабелла.
Вона справді чула, що засуджений бунтівник, який колись її зацікавив, виявився лікарем. Звістка про це дійшла до губернатора Стіда, якого немилосердно мучила подагра, і губернатор позичив Блада у його господаря. Завдяки чи то майстерності, чи, може, талану, Пітер Блад полегшив страждання його ясновельможності, чого не вдавалося зробити жодному з двох лікарів, що мали практику в Бріджтауні. Потім дружині губернатора заманулося, щоб Блад лікував її від мігрені. Блад, правда, встановив, що хвора вона хіба що на сварливість — результат природженої вередливості, посиленої аж надто нудним як на світську жінку животінням на Барбадосі. Проте він прописав ліки, і жінка переконала себе, що їй поліпшало. Після цього слава про нього поширилась усім Бріджтауном, і полковник Бішоп зметикував, що з цього нового раба можна мати більше зиску як з лікаря, аніж як з робітника на плантації.
— Це вам, добродійко, я маю дякувати за порівняно легке життя і чисту роботу, — сказав Блад, — і я радий скористатися цією нагодою, щоб сказати про це.
Однак подяка була скоріше в його словах, аніж у тоні, яким висловлювалась.
«Невже він глузує?» — подумала Арабелла і глянула на нього з такою допитливою відвертістю, яка когось іншого неодмінно збентежила б. Але Бладу її погляді відчув запитання і відповів:
— Якби мене купив якийсь інший плантатор, то, безсумнівно, мої лікарські здібності назавжди лишилися б невідомими, і цієї хвилини я рубав би ліс та орав землю, як і ті бідолахи, що їх привезли разом зі мною.
— Але чому ви дякуєте за це мені? Вас же купив мій дядько?
— Він не вдався б до цього, якби ви не вмовили його. Я помітив це і тієї миті страшенно обурився.
— Ви обурились? — У хлопчачому голосі Арабелли зазвучав виклик.
— У цьому тлінному житті мені всього довелось зазнати. Але продавали й купували мене вперше, і тому навряд чи я був схильний любити свого покупця.
— Якщо я й наполягала, щоб дядько купив вас, то тільки тому, що співчувала вам. — Тон її був трохи суворим, наче вона докоряла йому за глузування й зухвалість, що, як їй здалося, лунали в його словах.
— Можливо, мій дядько здається вам суворою людиною, — додала вона. — Це так, він суворий. Плантатори всі суворі. Напевне, тому, що таке вже їхнє життя. Але тут є ще й гірші. Узяти хоча б Кребстона зі Спейґстауна. Він теж був на березі й чекав своєї черги, щоб купити те, що залишиться після мого дядька, і от якби ви потрапили до його рук... Страшна людина... Може, тому так і сталося, що я...
Блад дещо розгубився.
— Такий інтерес до чужої... — почав був він, але враз перебудував фразу. — Але ж там були й інші, що заслуговували на співчуття.
— Ви чомусь здалися мені геть не таким, як інші.
— Я й не є такий, — сказав він.
— О! — Вона пильно глянула на нього і трохи насторожилась. — Ви непоганої думки про себе.
— Навпаки. Решта засуджених — гідні поваги повстанці, не те, що я. У цьому й полягає різниця. Я ж був один із тих, кому забракло глузду побачити, що Англія потребує очищення. Я задовольнявся лікарською практикою в Бріджвотері, тоді як кращі за мене проливали свою кров, щоб вигнати підступного тирана й мерзенну зграю його придворних.
— Сер! — зупинила вона його. — Мені здається, ви пропагуєте зраду.
— Сподіваюся, що я висловився недвозначно, — сказав він із притиском.
— Дехто відбатожив би вас за такі слова.
— Губернатор не допустить цього. У нього подагра, а в його дружини — мігрень.
— Ви покладаєтесь на це? — запитала вона з неприхованим презирством.
— У вас, очевидно, ніколи не було не лише подагри, а навіть мігрені, — відповів Блад.
Вона нетерпляче махнула рукою і на якусь мить перевела погляд на море.
Потім раптом знову глянула на нього — на цей раз брови її зійшлися на переніссі.
— Якщо ви не бунтівник, то чому ж ви опинилися тут?
Він зрозумів, що вона не йме йому віри, і засміявся.
— Повірте, це довга історія, — сказав він.
— І, напевне, така, що ви визнали б за краще не розповідати її?
Тоді Блад коротко виклав їй усе, що з ним сталося.
— Боже мій! Яка підлість! — вигукнула Арабелла, коли він замовк.
— Ні, ні... Англія стала блаженною країною за короля Якова! Вам не треба жаліти мене. Зваживши все, я думаю, що на Барбадосі живеться краще. Тут принаймні можна хоч у Бога вірити.
По цих словах він глянув спочатку ліворуч, на темну велич гори Хіллбей, що височіла вдалині, потім праворуч, на неозорий простір збуреного вітрами океану. Йому здалося, ніби чудовий краєвид іще більше підкреслював мізерність і нікчемність його нещастя.
— Невже скрізь життя таке важке? — сумно запитала дівчина.
— Люди самі роблять його таким.
— Розумію. — Вона уривчасто і, як йому здалося, з якимсь смутком у голосі, засміялась. — Я ніколи не вважала, що Барбадос — земний рай. Але не сперечаюся, ви знаєте світ краще, ніж я. — Сказавши це, дівчина торкнула коня своїм батогом зі срібною рукояткою. — Але я вітаю вас із полегшенням ваших страждань.
Пітер вклонився, а вона поїхала далі. Негри підхопились і підтюпцем побігли слідом.
Певний час Пітер Блад постояв там, де вона залишила його, в задумі розглядаючи залиті сонячним сяйвом води Карлайльської бухти й кораблі, що стояли в просторій гавані, над якою з галасом кружляли чайки.
Тут і справді було гарно. «Краєвид чарівний, — подумав Блад, — а втім, це тюрма». Говорячи, що він вважає Барбадос кращим за Англію, Блад намагався применшити своє нещастя. Нарешті він повернувся і розміреним кроком рушив до маленького селища — купки халуп, зліплених із глини й лози і обгороджених частоколом. Тут жили раби, що працювали на плантації, а разом із ними жив і він сам.
Нараз у його пам’яті спливла строфа з Ловласа:
Він вкладав у ці рядки новий зміст, зовсім протилежний тому, що мав на думці автор. «Хай би якою просторою була тюрма, — міркував Пітер, — вона залишається тюрмою навіть тоді, коли не має ні мурів, ані ґрат». Особливо глибоко збагнув це Блад того чудового ранку, а з часом йому довелося ще ясніше усвідомити справедливість такого твердження. З кожним днем він дедалі частіше думав про те, що в нього підрізані крила, що він вигнанець із цього життя, і дедалі менше згадував про ту випадкову свободу, якою часом користувався. А коли порівнював свою трохи легшу долю з долею нещасних товаришів у рабстві, він не відчував того задоволення, якого міг би спізнати інший. Навпаки, їхні лиха тільки посилювали гнів і гіркоту, що сповнювали Бладову душу.
Із сорока двох засуджених повстанців, які зійшли з «Ямайського купця» на берег разом із Бладом, полковник Бішоп купив не менше ніж двадцять п’ять. Решту було продано дрібнішим плантаторам — декого в Спейґстаун, а інших — ще далі на північ. Блад не знав, яка доля спіткала їх. Однак серед рабів Бішопа він ходив вільно, але, живучи разом із ними, добре розумів їхні нелюдські страждання. Усі вони працювали на цукрових плантаціях з раннього ранку до пізнього вечора, а коли знесилювалися, то на їхні спини відразу ж опускався нагай наглядача або його помічників. Одягнені вони були в лахміття, дехто майже голий; жили в багні; харчувалися смердючою солониною та кукурудзяними коржиками — їжею, яка для більшості з них якийсь час була настільки незвичною, що двоє захворіли і віддали Богові душу, перш ніж Бішоп зметикував, що раби мають для нього певну цінність як робоча сила, і поступився перед домаганнями Блада дозволити йому доглядати хворих. Щоб тримати рабів у покорі, одного з них, який повстав проти жорстокості наглядача Кента, закатували на смерть на очах у його товаришів, а іншого, що наважився втекти в ліс, спіймали, завернули назад і відшмагали, а потім витаврували йому на лобі літери «3. К.», щоб до кінця його життя всі знали, що він збіглий каторжник. Але, на щастя, бідолаха помер, не витримавши катувань.