Та ось із юрби дикунів, що оточили їх, вийшов стрункий, високий чоловік із блакитними очима на смаглявому обличчі, очима, в яких спалахнув вогник злої іронії, і звернувся до загнаних у пастку вояків чистою іспанською мовою:
— Ви вбережетеся від болю й неприємностей, якщо визнаєте себе моїми бранцями і дозволите спокійно прибрати вас від гріха подалі.
— Боже-світе! — тільки й вимовив канонір, хоча цей вигук аж ніяк не відбивав усієї глибини його подиву.
— Прошу! — сказав Блад, і відразу по цьому пани з Іспанії без подальших неприємностей під дулами одного чи двох мушкетів спустились через люк на нижню палубу.
Тоді переможці над переможцями підкріпилися тими смачними стравами, що знайшли на столі. Після тривалого вживання солоної риби та кукурудзяних коржів ці страви бідолашним здалися райською їжею. Одначе Блад стежив, щоб у всьому була міра, хоча при цьому йому й довелось виявити всю твердість характеру, на яку він тільки був здатний.
Перш ніж втішатися перемогою, треба було негайно приготуватися до подальших подій. Адже ця сутичка, хоч вона й забезпечила їм панівне становище, була тільки початком боротьби. Лишилося ще якнайкраще скористатися з такої переваги.
Готування забрали значну частину ночі. Проте їх було закінчено, перш ніж сонце визирнуло з-за хребта Хіллбей і сповістило про народження дня несподіванок. Невдовзі після того, як зійшло сонце, колишній раб, що походжав по палубі в іспанській кірасі й шоломі, з іспанським мушкетом у руках, повідомив про наближення човна. Це дон Дієґо д’Еспіноса-і-Вальдес повертався на корабель із чотирма великими скринями, в кожній з яких було по двадцять п’ять тисяч песо — викуп, який на світанку губернатор Стід вручив іспанцям. Дона Дієґо супроводжували його син дон Естебан і шість веслярів.
На борту фрегата панував заведений лад. Корабель стояв на якорі, лівим бортом до берега. Головний трап був на правому борту. До нього й пришвартувався, обігнувши корабель, човен із доном Дієґо та згаданими скарбами. Блад підготував усе як слід — недарма ж він служив у де Рітера. З борту звисали талі, біля лебідки стояли люди, а внизу напоготові вишикувався загін гармашів на чолі з Оґлом, який — читач уже знає — служив каноніром у королівському військово-морському флоті до того, як встряв у політику і поділив долю герцога Монмутського. Цей міцний рішучий чоловік викликав довіру вже самим своїм спокійним виглядом.
Дон Дієґо підвівся трапом і ступив на палубу, нічого не підозрюючи. Та й що могло викликати підозру?
Не встиг він навіть глянути на загін солдатів, що виструнчився для його зустрічі, як Хаґторп влучним ударом палицею по голові примусив його на якийсь час про все забути. Після цього капітана віднесли в його власну каюту, а скрині з грішми підняли на палубу. Успішно закінчивши операцію, дон Естебан та інші моряки з човна почали по одному підніматися мотузяним трапом на палубу, де їх обробляли з тією ж спритністю, що й дона Дієґо. Пітер Блад мав неабиякий хист до таких речей і виконував їх, на мою думку, не без деякої театральності. Але цієї драми, на жаль, ніхто із жителів Бріджтауна не бачив.
Вони разом із полковником Бішопом і хворим на подагру губернатором Стідом, що сидів поруч із ним на руїнах муру, сумно дивились на вісім човнів, що відчалювали від берега, відвозячи іспанських головорізів, стомлених від безперервних грабунків і вбивств.
Стежачи за відплиттям човнів, барбадосці раділи, що від’їжджають їхні жорстокі вороги, і водночас їх охоплював відчай від згадки про те страшне спустошення, яке, принаймні на певний час, зруйнувало добробут і щастя маленької колонії.
Ось човни відійшли від берега. Іспанці з диким реготом усе ще глумилися зі своїх нещасних жертв. Човни пройшли вже з півдороги між пристанню й кораблем, коли раптом повітря стряс гарматний постріл.
Кругле ядро впало у воду не далі як за шість футів од переднього човна, змочивши бризками тих, що сиділи в ньому. Здивовані пірати припинили гребти й на мить замовкли. Потім в один голос вибухнули лайкою, клянучи необачність свого каноніра, якому заманулось відсалютувати на їхню честь із гармати, зарядженої ядром. Вони ще кляли його, коли друге ядро, послане влучніше, на тріски рознесло один із сусідніх човнів, і всі, хто був у ньому, загинули.
Але якщо замовкли ті, хто опинився у воді, то на інших човнах зірвався справжній вихор обурення. Звівши весла над водою і схопившись на ноги, іспанці посилали прокльони на корабель, благаючи небо й пекло сказати їм, який це божевільний дорвався до гармат.
Третій постріл розбив другий човен, спустивши на дно всіх, хто сидів у ньому. На якусь коротку мить запала лиховісна тиша, а потім серед іспанців зчинилося таке, що й сам біс не розібрав би. Усі навперебій горлали, кричали, репетували: кожен робив своє: одні кинулись пливти до берега, інші — до корабля, щоб довідатися, у чому річ. Не було ніякого сумніву, що на кораблі сталося щось серйозне, бо поки пірати лаялися та слали прокльони, два нових ядра поквиталися з третьою шлюпкою.
Рішучий Оґл мав чудову нагоду попрактикуватись і довів, що він трохи знається на артилерії. Охоплені відчаєм, іспанці полегшували його завдання, збивши свої човни докупи.
Четвертий постріл поклав край усім суперечкам. Пірати, наче змовившись, розвернулися, вірніше — тільки вдалися до спроби розвернутися, бо, не закінчивши маневру, втратили ще два човни.
Три човни, що лишилися неушкодженими, байдужі до долі тих потерпілих, хто ще тримався на воді, гребучи щосили, помчали до пристані.
Коли іспанці не могли второпати, що діється на кораблі, то ще менше розуміли це нещасні остров’яни, аж поки не побачили, як з грот-щогли «Сінко Льягаса» спустився прапор Іспанії та замайорів на ній англійський прапор. Але й тоді їхня тривога не зникла: сповненими жаху очима стежили вони за ворогами, що поверталися до берега. Адже ті могли зігнати на них злість, викликану цими незвичайними подіями.
Проте Оґл не припинив своїх вправлянь і довів, що не забув артилерійської справи. Його ядра наздоганяли втікачів. Останній човен розлетівся на тріски, ледве досягши пристані, і рештки його були поховані під градом відбитої цегли.
Таким був кінець піратської команди, яка ще десять хвилин тому, регочучи, підраховувала, по скільки песо випаде на частку кожного за участь у цьому акті злодійства. Близько шістдесяти іспанців залишилися живими, і їм пощастило дістатися до берега. Однак чи мали вони підстави радіти з цього, я не можу сказати через відсутність будь-яких записів, з яких можна було б простежити за їхньою дальшою долею. Але відсутність записів уже сама по собі красномовна. Ми знаємо, що тільки-но іспанці вибиралися на берег, як їх зв’язували, а беручи до уваги їхні злочини, я не сумніваюся, що не один із них пошкодував, чому він не потонув.
Барбадосцям не терпілося довідатись, хто ж ці таємничі рятівники, які прийшли останньої миті, щоб помститися іспанцям і зберегти для острова грабіжницький викуп у сто тисяч песо. Що «Сінко Льяґас» тепер у руках друзів, можна було не сумніватися після таких красномовних доказів. «Але хто, — запитували вони один в одного, — хто ті люди, що заволоділи кораблем, і звідки вони?» Єдине висловлене припущення скидалось на істину: це група сміливців з остров’ян вдерлася вночі на корабель і захопила його. Лишилося дізнатися, хто ж ті загадкові рятівники, і віддати їм належну шану.
Саме з таким дорученням і вирушив у супроводі двох офіцерів полковник Бішоп як повноважний представник губернатора Стіда привітати героїв, бо особисто зробити це губернаторові не дозволяло здоров’я.
Ледве ступивши з трапу на палубу, полковник побачив біля головного люка чотири скрині з грошима, одну з яких нещодавно наповнював він сам. Це було приємне видовище, і очі Бішопа засяяли радістю.
По обидва боки скринь упоперек палуби двома рівними шеренгами виструнчились двадцять чоловіків із мушкетами, у стальних кірасах і начищених до блиску іспанських шоломах, від яких на обличчя бійців падала тінь.