— Нічого іншого не залишається, — переконував він. — На Тортузі з них живцем поздирають шкіру.
— Це найменше, на що ці свині заслуговують! — пробурчав Волверстон.
— Пам’ятай, Пітере, — встряв Хаґторп, — погрози юнака сьогодні вранці. Якщо він втече і розповість усе своєму дядькові-адміралу, ти таки висітимеш...
Слід віддати належне Пітерові Бладу — цей аргумент на нього не вплинув. Можливо, це й дрібниця, але в розповіді, де багато що свідчить проти нього, не треба обминати обставин, які говорять на його користь. Адже це доводить, що приписуваний йому цинізм має під собою підстави і виник він вунаслідок заподіяного йому зла, а не від природженої жорстокості.
— Мені наплювати на його погрози.
— Не треба так казати, — відповів Волверстон. — Розумніше було б повісити його разом з іншими.
— Розумніше, але не по-людські, — зауважив Блад. — Людині властиво помилятися, хоча, можливо, милосердя і є винятком із помилок. Ми будемо винятком. Я не можу пристати на таке обдумане вбивство. На світанку посадіть іспанців у шлюпку з бочкою води й торбою сухарів, і нехай забираються під три чорти!
Це було його останнє слово, його товариші скорились: на той час він уже здобув серед них неабиякий авторитет. На світанку дон Естебан та його люди залишили фрегат.
Два дні по тому «Сінко Льяґас» увійшов в оточену скелями Кайонську бухту, яку природа, здавалося, від самого початку призначила за фортецю для тих, хто привласнив її.
Розділ XIII. Тортуґа
Настав час повною мірою розкрити той факт, що історії про подвиги капітана Блада дійшли до нас виключно завдяки сумлінності Джеремі Пітта, шкіпера із Сомерсетшира. На додаток до його навігаційних здібностей цей люб’язний молодий чоловік ще й майстерно володів пером, яким часто користувався, натхненний неприхованою симпатією до Пітера Блада.
Пітт був шкіпером, або, як сказали б сьогодні, штурманом, сорокагарматного фрегата «Арабелла» він вів судновий журнал — і вів так, як ніхто до нього. Журнал цей складався з понад двадцяти томів різного формату; деякі з них не збереглися, в інших бракує багатьох сторінок. Але якщо я, ретельно вивчаючи їх у бібліотеці містера Джеймса Спека із Комертина, часом страшенно сердився через ці прогалини, то нерідко мені завдавала чималого клопоту і надмірна Піттова багатослівність, бо в цій безладній масі документів важко було іноді відокремити справді істотні факти від другорядних.
Є підозра, що деякі з цих записів було навіяно подвигами іншого капітана, Морґана...Хоча я можу й помилятися, і подвиги Морґана дарма приписувати абикому, хоч і Пітерові Бладу. Але це не так важливо. Головне, що всі ці події сталися насправді, хай би хто про це розповідав.
Перший том корабельних журналів Пітта майже цілком складається з розповідей про події до моменту першого приходу Блада до Тортуґи. Том цей, так само як і зібрання протоколів державних судових процесів, поки що є головним, хоча й не єдиним джерелом для моєї історії.
Пітт приділяє велику увагу ось чому: саме обставини, на яких я зупинився, і тільки вони, змусили Блада шукати притулку на Тортузі. Він упродовж багатьох сторінок наполягає: ані Блад, ані будь-хто з його товаришів у нещасті не мав наміру об’єднати свої зусилля з флібустьєрами, які, прикриваючись напівофіціальним захистом французів, зробили з Тортуґи лігво, звідки виходили на страхітливий піратський промисел. Нападали головним чином на іспанські кораблі й колонії.
Як розповідає нам Пітт, спочатку Блад мав намір дістатися до Франції або Голландії. Але тривалими тижнями в очікуванні корабля, який міг би доставити його в одну із цих двох країн, він помалу витратив усі свої гроші. Літописець свідчить, що в ті дні він помічав у свого друга ознаки якогось прихованого неспокою. На думку Пітта, саме ці неспокій та бездіяльність призвели Блада до зловживання міцним вест-індським спиртом, до якого він так був удався. І, власне, через це Блад опустився до рівня заклятих авантюристів, з якими він зустрічався на березі.
Не думаю, що Пітта слід обвинувачувати втому, що він шукає низку виправдань для свого героя. Гадаю, що за тих часів було багато чого, що могло пригнічувати Пітера Блада. З думки не йшла Арабелла Бішоп, а вона, безумовно, у його житті посідала чільне місце. Чарівність дівчини та недосяжність щастя з нею зводили його з розуму. Він кохав Арабеллу, але знав, що вона втрачена для нього назавжди. Збираючись до Франції чи Голландії, він не мав перед собою чіткої мети, не знав, що, власне, він там робитиме. Та що й казати, він був збіглий раб, людина поза законом для батьківщини і бездомний вигнанець для будь-якої іншої країни. Лишалося море, гостинне для всіх, а особливо принадне для того, хто оголосив справжню війну суспільству. Отже, згадав авантюрний дух, який колись уже спокусив його на пошуки пригод просто заради пригод, зваживши, що тепер потяг до мандрів підсилювала безрозсудність, породжена вигнанням, додавши до цього військову підготовку та вміння командувати кораблем... Усе це підсилювало спокуси, які постали перед ним. Навряд чи хто дивуватиметься або дорікатиме, коли він кінець кінцем здався. До того ж не забувайте, що знадливі слова він чув не лише від знайомих піратів, постійних відвідувачів таверн Тортуґи, але й від губернатора острова д’Ожерона, який забирав у піратів десяту частину здобичі за право залишатись у гавані. Крім того, д’Ожерон непогано заробляв і на комісійних дорученнях — він брав готівкою і натомість видавав векселі, які оплачувались у Франції.
Ремесло, яке можна було б назвати ганебним, коли б до неї закликали тільки тлусті напівп’яні авантюристи, мисливці, лісоруби та прибережні збирачі всього, що викидалося морем, — англійці, французи й нідерландці, — стало гідною, практично офіційною формою каперства, коли за неї виступав вишукано одягнений, немолодий джентльмен, який, представляючи «Французьку Вест-Індську компанію», здавалося, представляв саму Францію.
Крім того, всі, хто втік із Пітером Бладом з барбадоських плантацій і не знав, куди податись, не виключаючи й Джеремі Пітта, в якого потяг до моря був у крові, — усі вони вирішили приєднатися до великого «берегового братства», як називали себе пірати. І всі вони приєднали свої голоси до тих, хто вмовляв Блада й надалі бути їхнім ватажком і присягалися віддано йти за ним, хай би куди він їх повів.
Тому, щоб стисло висловити все, що записав Джеремі, скажемо так: Блад поступився, піддавшись зовнішньому і внутрішньому тиску, віддався плину долі.
— Від долі не втекти, — Блад процитував інший латинський вислів.
Він пручався так довго, я думаю, через думку про Арабеллу Бішоп — саме згадка про неї втримувала його. І хоча він гадав, що їм, можливо, не судилося більше зустрітися, це не мало ніякісінького значення. Він малював собі в уяві, з яким презирством вона почує, що він став піратом, і це завдавало йому такого болю, наче все це було насправді. Навіть і тоді, коли він остаточно погодився стати піратом, думка про Арабеллу ніколи не полишала його.
Пітер Блад пішов на компроміс із власною совістю, яка під впливом спогадів про Арабеллу стала такою вразливою. Однак він заприсягнув, що думка про неї завжди допомагатиме йому тримати руки чистими, навіть у цій відчайдушній професії, за яку він брався. Він, мабуть, ніколи не мав навіть ілюзорних надій домогтися кохання цієї дівчини або взагалі побачити її, проте пам’ять про неї мала завжди жити в його душі, як взірець чистого, величного. Кохання, якому не судилось бути взаємним, нерідко залишається провідним ідеалом людини на все її життя.
Зважившись стати піратом, Блад енергійно почав готуватись до піратського життя. Д’Ожерон — найлюб’язніший з усіх губернаторів, позичив йому грошей для відповідного обладнання «Сінко Льяґаса», перейменованого тепер на «Арабеллу». Блад назвав фрегат цим ім’ям не без вагань, боячись викрити свої почуття. Але його барбадоські друзі сприйняли це як звичайний прояв неабиякого гумору, властивого командирові.
До двох десятків своїх прихильників він — бо непогано розбирався в людських характерах — одібрав іще шістдесят чоловік із різних авантюристів, що тинялися Тортуґою. З усіма ними він уклав угоду, як це було заведено серед «берегового братства» — кожному мала сплачуватись певна частка захопленої здобичі. Проте, щодо всього іншого, ця угода дуже відрізнялася від заведених там договорів. На борту «Арабелли» суворо була заборонена огидна анархія, яка зазвичай панувала на піратських суднах. Ті, хто був згоден плавати з Бладом, зобов’язувалися дотримуватись суворої дисципліни і в усьому підкорятися йому та обраним ними ж офіцерам. Кому цей пункт угоди не подобався, міг шукати іншого ватажка.