— Ви вважаєте мене смішним, га, Каузаку? — спитав він, зупиняючись перед бретонцем, який одразу якось обм’як і принишк. — Що ж, а ким я маю вважати вас? — Він говорив тихо, майже стомлено. — Ви тут розпинаєтеся, що наша затримка поставила вас у небезпечне становище. Але хто ж тут винен? Ми згаяли цілий місяць на те, що можна було зробити за тиждень, якби не ваші помилки.
— Отакої! Чортівня! Мене ще й звинувачують...
— Чи це була не ваша провина, коли посадили «Ла Фудр» на мілину посеред озера? Саме ви, не я, через свою зарозумілість, відмовилися від лоцмана і навіть не користувалися лотом. І що ми дістали внаслідок? Ми змарнували три дорогоцінні дні на розвантаження вашого корабля. А за цей час мешканці Гібралтара не лише довідалися про наше прибуття, але й устигли забратися геть. Ось чому ми змушені були гнатися за губернатором до цієї проклятої фортеці на острові, згаяти два тижні та втратити сотню матросів. У цьому і тільки в цьому причина нашої затримки! Поки ми тут вовтузилися, підійшла іспанська ескадра, яку викликав з Ла Гуайри корабель берегової охорони. Якби ви не посадили «Ла Фудр» на мілину, то в нас сьогодні було б не два, а три кораблі, і ми могли б пробитися до моря. І після всього ви ще наважились прийти сюди й докоряти в тому становищі, що склалося саме через вашу дурість.
Він говорив стримано — я впевнений, що ця стриманість не може не викликати захоплення. До того ж слід сказати, що іспанською ескадрою, яка охороняла вихід із великого озера Маракаїбо, командував найлютіший ворог Блада — дон Мігель д’Еспіноса-і-Вальдес, адмірал Іспанії — він чекав на появу капітана Блада зі спокійною впевненістю, спираючись на неймовірної сили іспанського флоту. На додаток для пошуків зустрічі з Бладом в адмірала, крім обов’язків перед своєю батьківщиною, були й особисті мотиви, уже відомі читачам. З адміралом плавав його небіж Естебан — він поривався до помсти за батька сильніше, ніж сам адмірал.
Проте, знаючи все це, капітан Блад міг зберегти спокій і взяти на кпини ганебну поведінку боягуза Каузака, то того ж Блад чудово усвідомлював, що саме йому, а не Каузаку загрожує найбільша небезпека. Він став спиною до Каузака і звернувся до юрби корсарів, які підступили ближче, щоб послухати його — капітан не потрудився підвищити голос.
— Сподіваюся, що це непорозуміння з’ясовано. Сподіваюсь, що вже нікому не слід непокоїтись.
— Нащо нам говорити про те, що вже в минулому і зроблено? — закричав Каузак понуро, але без люті. Після його слів Волверстон розсміявся, і той сміх був схожий на кінське іржання. Але Каузак не мовчав: — Питання в тому, як нам тепер діяти?
— Упевнений, зараз немає такого питання, — знизав плечима капітан Блад.
— Є, кажу вам! Є! — Каузак наполягав. — Дон Міґель, іспанський адмірал, гарантує нам недоторканість і безпечний вихід в океан, якщо ми, вирушивши звідси негайно, не завдамо шкоди місту, відпустимо полонених і повернемо все, що взяли в Гібралтарі.
Капітан Блад спокійно посміхнувся — він достеменно знав, скільки коштує слово дона Міґеля. За нього, з явним презирством до свого співвітчизника, відповів Ібервіль:
— Це свідчить, що, попри свою перевагу, іспанський адмірал таки боїться нас.
— Бо він не знає, наскільки ми безсилі, — огризнувся Каузак. — Ми мусимо будь-що пристати на його умови. У нас немає вибору. Така моя думка.
— Але не моя, — відповів капітан Блад. — Саме тому я й відхилив його пропозицію.
— Відхилив?! — Широке обличчя Каузака побагровіло. Невдоволене нарікання пролунало від людей позаду. — Відхилив? Відхилив... навіть, не порадившись зі мною?
— Ваша незгода нічого б не змінила. Ви в меншості, до того ж Хаґторп цілком мене підтримує. Але, — вів далі Блад, — якщо ви і ваші французькі прихильники хочете скористатися пропозицією та прийняти умови іспанця, ми не перешкоджатимемо. Пошліть одного з полонених повідомити про це адмірала. Будьте певні, що дон Міґель радо зустріне таку звістку.
Каузак сердито дивився на нього в тиші. Потім опанував себе і серйозно запитав:
— То що ж ви відповіли адміралові?
Посмішка осяяла обличчя і очі капітана Блада.
— Я відповів, що коли за двадцять чотири години ми не матимемо від нього гарантії на вільний вихід і не одержимо п’ятдесят тисяч песо викупу за Маракаїбо, то перетворимо це чудове місто на попіл, а потім вийдемо звідси і знищимо його ескадру.
Від такої зухвалості Каузак скам’янів. Але серед англійських піратів на площі було багато тих, хто насолоджувався зухвалим гумором спійманого, який диктував свої умови ловцеві. Вони вибухнули реготом, і за якусь мить регіт перейшов у схвальний рев: адже залякування ворога — улюблена зброя кожного авантюриста. Зрозумівши жарт, навіть французькі прихильники Каузака не лишилися осторонь, їх теж захопила хвиля загального ентузіазму. Лише Каузак затявся й уперто мовчав. З гіркою образою на серці він пішов. І не міг заспокоїтися аж до наступного дня, який приніс йому нагоду помститися. Таку можливість приніс лист від дона Міґеля: іспанський адмірал клявся перед Богом, що коли пірати відхилили його великодушну пропозицію і не склали зброї на чесних умовах, то він пильнуватиме їх біля виходу з озера і знищить за першої їхньої спроби вийти в море. Якщо ж вони, — попереджав дон Міґель, — затримаються з відплиттям, то він тієї ж миті, коли в його ескадру прибуде п’ятий корабель — «Санто Ніньйо», що зараз поспішає з Ла Гуайри, щоб приєднатися до нього, — сам увійде в озеро і захопить їх біля Маракаїбо.
На цей раз капітан Блад не витримав.
— Не чіпайте мене більше, — різко обірвав він Каузака, який, повернувшись, знову почав суперечку. — Надішли донові Міґелю повідомлення, скажи, що ти та твоя команда відокремилися від мене. І, диявол, немає сумніву, він дасть вам безпечно пройти. Візьміть шлюп, забирай своїх людей і забирайтесь під три чорти.
Каузак, звичайно, вчинив би саме так, якби його братія була одностайною і пристала на таке рішення. Однак у підлих піратських душах жадібність взяла гору над страхом. Якщо вони поїдуть, то, звісно, мусять залишити чималу частку награбованого, а також рабів і полонених. Якщо ж капітанові Бладу пощастить вирватися звідси — а знаючи його винахідливість, вони припускали таку можливість, — то він забере і їхню частку. Отакими невеселими були їхні роздуми, і кінець кінцем, не зважаючи на всі вмовляння Каузака, його недавні прихильники перейшли на бік Пітера Блада. Вони заявили, що з ним ішли на ризик, з ним і вибиратимуться звідси, якщо не загинуть. Це рішення з важким серцем передав Бладові того самого вечора сам Каузак.
Блад задоволено вислухав Каузака і запросив бретонця приєднатися до наради, де саме й обговорювали, як слід чинити далі. Нараду він зібрав у просторому патіо губернаторського будинку, в якому зараз і жив. Посеред подвір’я, оточений аркадами кам’яного чотирикутника і затінений плетивом повзучих рослин, вигравав прохолодний фонтан, навколо якого розрослися апельсинові дерева. Тихе вечірнє повітря було напоєне ароматом апельсинового цвіту. Такі архітектурні ансамблі, досить приємні зовні й усередині, будували мавританські митці в Іспанії, а потім іспанці перенесли їх звідти до Нового Світу.
Тож військова рада із шести людей до пізньої ночі обговорювала план дій, висунутий Бладом.
Прісноводне озеро Маракайбо, живлене річками, що стікали із засніжених хребтів, які оточували його з двох боків, мало близько ста двадцяти миль завдовжки та приблизно стільки ж у найширшому місці. Воно мало форму величезної пляшки з далеко витягнутою біля Маракаїбо в бік моря шийкою...