Якби не милість фортуни, він був би один із тих, кого на другий день після бою витягли з переповненої Бріджвотерської тюрми й без суду, за наказом полковника Кірка, який жадав крові, повісили на базарній площі. З жорстокою швидкістю командир Танжерського полку вчинив би те саме і з усіма іншими в’язнями — кількість не мала значення, — коли б не рішуче втручання єпископа М’юсського, який поклав край цим беззаконним стратам.
Та хай навіть так, першого тижня після Седжмурської битви Кірк і Февершем, улаштувавши комедію якогось судового розгляду, стратили понад сто людей. Переможцям не бракувало жертв для шибениць, якими вкрилась уся округа, їх мало бентежило, де і за яких обставин схопили тих людей і скільки серед них було невинних жертв. Кінець кінцем, чого варте життя якогось телепня? У катів була гаряча пора, в дію пішли мотузки, сокири й казани з киплячою смолою... Але я утримаюсь від опису подробиць того огидного видовища, бо, зрештою, нас більше цікавить доля Пітера Блада, ніж доля повстанців, прихильників Монмута.
Блад вижив, щоб опинитися в одному із цих меланхолічних натовпів ув’язнених, закутих попарно, та пройти з Бріджвотера в Тонтон. Тих, що були тяжко поранені і не могли йти, солдати грубо кидали на переповнені візки. Їхні незабинтовані рани гноїлися, і багатьом в’язням пощастило вмерти дорогою. Коли Блад став наполягати, щоб йому дозволили полегшити страждання бідолашних, конвоїри порадили йому облишити дурниці та пригрозили відшмагати нагаями. Можна сказати напевно, що коли він і каявся зараз у чомусь, то тільки в одному: що не брав участі в повстанні. Звичайно, така думка була нелогічною, але навряд чи можна було сподіватися на логічне мислення від людини в його становищі.
Під час цього страшного переходу Бладовим супутником у кайданах був той самий Джеремі Пітт, поява якого два місяці тому поклала початок його теперішнім стражданням. Молодий шкіпер став найближчим товаришем Блада після їхнього арешту. Випадково їх разом закували в кайдани ще в переповненій тюрмі, де вони задихалися від спеки й смороду в липні, серпні й вересні.
Крізь стіни в’язниці з навколишнього світу просочувалися уривки новин. Деякі з цих новин, можливо навмисне, поширювались серед в’язнів. Серед них була й чутка про страту Монмута. Вона завдала глибокого смутку тим, хто зносив усі страждання заради герцога й віри, боротися за яку той закликав. Багато хто рішуче відмовлявся вірити цій звістці. Поширилась безглузда вигадка про те, що замість Монмута на плаху пішов хтось інший, схожий на нього, а сам Монмут залишився живий і прийде знову, овіяний славою, щоб поставити Сіон і піти війною на Вавилон.
Блад слухав цю останню історію з такою ж байдужістю, з якою сприйняв і звістку про Монмутову смерть. Проте одна ганебна деталь цієї плітки не тільки не залишила його байдужим, але й посилила ненависть до короля Якова. Його величність погодився зустрітися з Монмутом. Якщо він не збирався помилувати герцога, то цей учинок з боку короля був неймовірно огидний і відворотний: адже в такому разі єдиною метою цієї зустрічі було підступне бажання потішитися з каяття свого нещасного племінника.
Пізніше вони дізналися, що лорд Ґрей, який був перший помічник герцога, а можливо, навіть і головний вождь повстання, купив собі помилування за сорок тисяч фунтів стерлінгів. Пітер Блад уважав, що цього й слід було чекати. Він не міг далі стримати свого презирства до короля Якова.
— Яка мерзенна істота сидить на троні! Якби я знав раніше про нього стільки, скільки знаю сьогодні, то, безумовно, у драгунів було б значно більше підстав для мого арешту, — заявив він і враз поцікавився: — А як ви думаєте, де тепер лорд Ґілдой?
Молодий Пітт, до якого він звернувся, повернув обличчя, з якого за два місяці ув’язнення рум’яна морська засмага майже геть зникла. Його круглі сірі очі допитливо глянули на лікаря.
— Звичайно, востаннє ми бачили лорда в Оґлторпі, — сказав Блад. — Цікаво, де ж тепер інші заарештовані дворяни — справжні лідери цього жахливого повстання? Думаю, що їхня відсутність пояснюється саме так, як і відсутність Ґрея. Вони багаті люди і можуть відкупитися. Шибениці чекають на тих бідолах, що пішли за аристократами, а самі аристократи, які мали честь очолити повстання, звичайно, на волі. Курйозна й повчальна історія. Присягаюся честю, ми живемо в несолідному світі!
З почуттям глибокої зневаги до всього він засміявся і з тим самим почуттям пізніше ступив до великого залу Тонтонського замку, аби постати перед судом. Разом із Бладом туди доправили Пітта і Бейнса. Суд мав розпочатися з розгляду їхньої — однієї на трьох — справи.
Увесь зал до самих галерей, заповнених переважно жінками, був задрапований багряною тканиною — в угоду марнославству верховного судді барона Джефрейса, який цілком природно надавав перевагу червоному кольору, бо він найкраще відображав його власну кровожерливість.
На чільному місці залу, на підвищенні, сиділи п’ять уповноважених лордів-суддів у яскраво-червоних мантіях і важких темних перуках, верховний суддя барон Джефрейс сидів посередині.
Підсудних привели під охороною. Судовий пристав закликав до тиші під страхом тюремного ув’язнення, і гомін поступово вщух. Блад із цікавістю роздивлявся дванадцятьох присяжних засідателів, які дали клятву бути «милостивими і справедливими», але їхній зовнішній вигляд свідчив про те, що вони не могли думати ні про милість, ні про справедливість. Перелякані, приголомшені й жалюгідні, вони скидалися на кишенькових злодіїв, спійманих на гарячому. В душі кожного з них веління власної совісті тамував страх перед мечем жорстокого верховного судді.
Потім спокійний, зосереджений погляд Блада перемістився на членів суду і найдовше затримався на голові, лордові Джефрейсі, чия страшна слава бігла попереду нього й дісталася із Дочестера раніше, ніж приїхав він сам.
Це був високий, худий чоловік років сорока, з довгастим вродливим лицем. Синюватість під очима і набряклі повіки свідчили про страждання або про безсоння і посилювали блиск очей та їхній лагідний смуток. На блідому обличчі різко виділялися плями сухотного рум’янцю і яскраві повні губи. В лінії губів судді крилося щось невловиме, що псувало красу його виду.
Як медик, добре знаючи ту страшну хворобу, що мучила лорда, Блад з інтересом розглядав людину, яка, попри близький кінець, а можливо, саме через це, вела розпутне і розбещене життя.
— Пітер Блад, підведіть руку!
Суворий голос судового клерка повернув Блада до дійсності. Пітер машинально виконав наказ, і клерк узявся монотонно читати багатослівний обвинувальний акт, у якому Пітера Блада обвинувачували в зраді свого верховного і законного володаря Якова II, Божою милістю короля Англії, Шотландії, Франції та Ірландії. З цього акту Блад довідався, що він, не маючи в серці Бога, був спокушений дияволом, забув про свій обов’язок любити й шанувати короля і порушив мир і спокій у королівстві, розпалюючи війну та заколот із метою позбавити короля корони, титулу й честі. І ще про багато інших злочинів довідався Блад із документа, в кінці якого було запропоновано відповісти: винен він чи не винен?
Відповідаючи, він сказав більше, ніж від нього вимагали:
— Я абсолютно не винний.
Гостролиций чоловічок, що сидів перед столом суддів праворуч від Блада, аж підскочив на своєму місці. Це був військовий прокурор Полліксфен.
— Винні чи не винні? — загорлав цей запальний джентльмен. — Відповідайте тими самими словами, якими вас запитують!