— Ти вважав?
Вигляд судді був страшний: на зблідлому обличчі його губи червоніли, як кров, якої він так жадав. Злісно посміхнувшись, він уп’явся поглядом у Блада, але схаменувся, зітхнув і, знову набравши лагідного та скорботного вигляду, сказав:
— Як ти безжалісно марнуєш наш час! Але я наберусь терпіння. Добре. Хто покликав тебе?
— Пітт. Він може підтвердити.
— О, звісно, Пітт може підтвердити. Зрадник, який уже визнав свою провину. І це твій свідок?
— Бейнс також може засвідчити мої слова.
— Бідолаха Бейнс має ще відповісти за себе, і не сумніваюся, що на тебе в нього забракне часу, бо він намагатиметься врятувати від зашморгу свою власну шию. Так, так! І це всі твої свідки?
— Ні, ваша честь. Можна викликати з Бріджвотера ще й інших, які бачили, як я виїхав того ранку з Піттом на крупі його коня.
Джефрейс посміхнувся.
— У цьому немає потреби. Я не збираюся витрачати так багато часу на тебе. Скажи лише одне: коли Пітт, якщо вірити тобі, приїхав по тебе, ти ж знав, що він прихильник Монмута, як він це сам зараз визнав?
— Знав, ваша честь.
— Знав! Ага! — Верховний суддя подивився на присяжних засідателів, які знітилися від страху, і коротко, в’їдливо засміявся. — І все ж, не зважаючи на це, ти поїхав із ним?
— Я вважав своїм священним обов’язком надати допомогу пораненому.
— Священним обов’язком, кажеш? — І в очах судді знову спалахнула лють. — Боже милостивий! Як тільки ми живемо серед таких гадів? Твій священний обов’язок, негіднику, — служити Богу і королю. Але не будемо марнувати слова. Пітт сказав тобі, кому саме ти мав надати допомогу?
— Так, лордові Ґілдою.
— І ти знав, що лорд Ґілдой був поранений у бою, знав, на чиєму боці він бився?
— Знав.
— І все ж, вважаючи себе лояльним підданим короля, у чому ти хочеш нас запевнити, ти поїхав до пораненого?
На мить Пітер Блад втратив терпіння.
— Моя справа — лікувати рани, а не вивчати політичні погляди пораненого, — сказав він різко.
Схвальний гомін прокотився галереями й навіть серед присяжних засідателів. Але це ще більше розлютило верховного суддю.
— Господи Ісусе! Чи бачив світ ще коли-небудь такого безсоромного негідника, як оцей? — Із білим мов крейда обличчям суддя повернувся до членів суду. — Я сподіваюся, панове присяжні, що ви звернете увагу на поведінку цього підлого зрадника. Не можна не помітити заклятості людей такого типу, як він. Він сам, своїми власними устами, визнав провину, якої досить, щоб повісити його десять разів... Але це ще не все. Говори, мерзотнику: з якою метою ти морочив голову капітанові Гобарту брехнею про високий сан зрадника Пітта?
— Щоб урятувати його від повішення без суду, яке йому загрожувало.
— А яке тобі діло до того, чи повісять цього негідника, чи ні?
— Справедливість — справа кожного вірнопідданого, бо несправедливість, вчинена людиною, яка перебуває на королівській службі, якоюсь мірою безчестить самого короля.
Це був тонкий і гострий випад на адресу присяжних; він розкривав гнучкість і гостроту розуму Блада і міру його самовладання, що особливо посилювались у хвилини великої небезпеки. На будь-який інший склад суду його слова справили б те враження, на яке він і сподівався. Можливо, вони вплинули б навіть на цих слабкодухих овечок. Але тут знову втрутився Джефрейс.
Він став дихати важко й шумно, потім рвучко підвівся.
— Володарю небесний! — закричав Джефрейс. — Чи доводилось вам бачити такого безсоромного мерзотника? Але щодо тебе все вирішено. Я бачу тебе, падлюко, вже з мотузкою на шиї.
Закінчивши цю зловтішну тираду, суддя знову впав у крісло й заспокоївся. Судова комедія добігла кінця. На блідому обличчі судді не виявлялося жодної ознаки душевного хвилювання. Його знову охопила тиха меланхолія. Коли ж за хвилину він заговорив, голос його був лагідним, майже ніжним, але кожне слово чітко лунало в принишклому залі.
— Не в моїй вдачі кривдити когось, а тим більше втішатися чиєюсь загибеллю. Тільки з жалю до тебе я вдався до цих слів, бо хотів, щоб ти подбав про свою безсмертну душу, а не віддавав її на поталу, вперто чіпляючись за брехню й викрутаси. Але я бачу, що всі мої зусилля, все моє співчуття і милосердя марні, тому мені більше нема про що з тобою говорити. — І, повернувши до присяжних засідателів своє сумне вродливе обличчя, він додав: — Панове! Як представник закону, я зобов’язаний нагадати вам, що той, хто хоч і не брав безпосередньої участі в повстанні проти короля, але свідомо приймає бунтівника, дає притулок або лікує його, є таким самим зрадником, як і той, хто виступив зі зброєю в руках. Моя присяга і власне сумління зобов’язують мене роз’яснити вам суть закону, а ваші присяги і ваше сумління зобов’язують вас ухвалити справедливий вирок.
Після цього суддя почав промову, в якій намагався довести, що Бейнс і Блад обидва винні в зраді: перший — тому, що переховував зрадників, другий — надавав зрадникові медичну допомогу. Він пересипав свою промову улесливими посиланнями на свого законного государя й повелителя, якого Бог поставив над усіма, і лайкою на адресу протестантів і Монмута, про якого він мав сміливість твердити, що найбідніший законнонароджений підданий королівства має більше прав на престол, ніж цей байстрюк-герцог.
— Господи! Яке гаддя завелося в нашому суспільстві! — шалено вигукнув суддя і впав у крісло, знесилений таким енергійним виступом. Якусь мить він сидів нерухомо, приклавши хусточку до рота, потім знову якось неспокійно засовався в кріслі, і знову його обличчя спотворив біль. Він ледве зміг кивнути членам суду, щоб ті вийшли для ухвалення вироку.
Пітер Блад слухав нестримну блюзнірську і майже нецензурну промову Джефрейса з байдужістю, яка пізніше, коли він згадував про все це, дивувала його самого. Він був так вражений поведінкою цієї людини, протиріччям між його духом і тілом, методами залякування та примусу стосовно присяжних засідателів, що майже забув про небезпеку, яка загрожувала його власному життю.
Присяжні засідателі незабаром повернулися. Усі троє підсудних були визнані винними.
Пітер Блад обвів поглядом зал суду, задрапірований червоною матерією. На якусь мить море облич захиталося й розпливлося перед його очима. Потім він знову опанував себе і почув, як його запитували: що він може заперечити смертному вироку після того, як його визнали винним у державній зраді.
Він засміявся, і його сміх моторошно пролунав серед мертвої тиші суду. Вся ця комедія була таким безглуздям, таким знущанням над справедливістю! І все це витівав той блазень у яскраво-червоній мантії, що сам був посміховиськом, слухняним знаряддям злобного і мстивого короля. Але навіть і на цього блазня вплинув сміх Блада.
— Ти ще смієшся — із зашморгом на шиї смієшся просто на порозі вічності!
І тут Блад використав нагоду, щоб помститися:
— Присягаюся честю, у мене більше підстав для цього, ніжу вас. І ось що я скажу вам, перш ніж буде затверджений мій вирок. Ви бачите мене — невинну людину, чий єдиний злочин полягає в милосерді, — із зашморгом на шиї. Ви юрист і говорите зі знанням справи про те, що чекає на мене. Я ж, як лікар, можу сказати, теж зі знанням справи, що уготовано вам, ваша честь. І запевняю, що навіть зараз я не помінявся б із вами місцем, не поміняв би зашморг, який ви накидаєте мені на шию, на той камінь, який ви носите в собі. Смерть, на яку ви засуджуєте мене, — легкий жарт порівняно зі смертю, на яку приречена ваша честь Усевишнім суддею, ім’ям якого ви так часто прикриваєтесь.
Верховний суддя сидів нерухомо, неприродно виструнчившись, обличчя його сполотніло, губи скривилися. На кілька секунд після того, як Пітер Блад скінчив говорити, зал суду, немов паралізований, принишк, запала абсолютна тиша. Ті, хто знав Джефрейса, вважали це затишшям перед бурею і готувалися до вибуху. Але вибуху не дочекались.
Поволі, ледве помітно, на зблідлому обличчі судді знову заграв рум’янець. Джефрейс немов виходив зі стану заціпеніння. Ось його постать у яскраво-червоній мантії подалася вперед, і він заговорив. Приголомшеним голосом і стисло, набагато коротше, ніж звичайно в таких випадках, абсолютно механічно, як людина, думки якої зайняті чимсь іншим, він виголосив смертний вирок, жодним словом не згадавши про те, що сказав Пітер Блад. Прочитавши вирок, Джефрейс знесилено сповз у крісло. Очі його напівзаплющилися, а чоло вкрилося краплинами поту.