Выбрать главу

— О сили небесні! Так усе ж записано ось у цих бухгалтерських книгах, кожен може їх переглянути.

— Вони не будуть читати рахунки в книгах. Мало хто з них уміє це робити. Вони хочуть подивитися саме на скарби. Вони знають — ви, бароне, примушуєте мене бути різким, — що ваші підрахунки фальшиві. З ваших книг видно, що вартість трофеїв у Картахені становить близько десяти мільйонів ліврів. А мої люди — вони дуже обізнані на такому — вважають, що вартість трофеїв перевищує сорок мільйонів ліврів. Отож вони наполягають, щоб їм показали і в їхній присутності зважили всі цінності, як це заведено серед «берегового братства».

— Я нічого не знаю про піратські звичаї, — зневажливо відповів де Рівароль.

— Проте ви їх швидко опанували, бароне.

— Що ви маєте на увазі, брудні розбійники!? Я — командувач армії солдатів, а не грабіжників!

— О, звичайно! — В очах Блада світилася неприхована іронія. — Тим не менш, хай би ким ви були, я попереджаю: якщо ви не поступитесь вимогам моїх людей, які я вважаю цілком справедливими, то матимете неприємності. Я не здивуюсь, якщо ви взагалі залишитесь у Картахені й ніколи не зможете відправити до Франції жодного песо.

— A-а, бісове кодло! Ви ще й погрожуєте мені?

— Що ви, бароне, як це можна! Я просто застерігаю вас, що можуть бути неприємності, яких за бажання дуже просто уникнути. Ви навіть не уявляєте, на якому вулкані зараз опинились. Ви не знаєте піратських звичаїв; якщо ви будете опиратися, Картахена захлинеться в крові, і, хай би які були наслідки цього, гадаю, король Франції не матиме від цього жодної користі.

Слова капітана Блада змусили де Рівароля перевести суперечку на менш гучний тон. Тривала вона вже недовго і нарешті закінчилась вимушеною згодою де Рівароля задовольнити вимоги піратів. На таку поступку він пішов тільки тому, що Блад легко довів, що будь-яке зволікання з розподілом трофеїв загрожує справжньою небезпекою. Збройна сутичка могла, звичайно, закінчитись і поразкою піратів, але могло статися й навпаки. Та навіть якби де Ріваролю й пощастило впоратися з піратами, то ця перемога обійшлася б йому надто дорого: у нього б не лишилося достатньої кількості людей, щоб утримати захоплене.

Кінець кінцем, де Рівароль пообіцяв негайно зробити необхідні розпорядження і, якщо капітан Блад з’явиться завтра вранці зі своїми офіцерами на «Віктор’єз», їм нададуть і переважать у їхній присутності всі цінності, після чого чесно передадуть одну п’яту частку трофеїв, яку вони зможуть переправити на свої кораблі.

Серед корсарів тієї ночі панували веселощі, трохи сп’янілі буканьєри наперед смакували майбутній розподіл здобичі та реготали над раптовою поступливістю бундючного де Рівароля. Але наступного ранку, ледве над Картахеною зайнявся світанок, причини такої поведінки барона стали зрозумілими. У гавані на якорі стояли тільки «Арабелла» й «Елізабет», а «Лахезіс» та «Атропо» обсихали на березі, куди їх витягли для ремонту пошкоджень, заподіяних артилерією міста. Жодного французького корабля на рейді не було. Під прикриттям ночі де Рівароль крадькома вислизнув з гавані, і тільки три крихітних, ледь помітних вітрильця на заході нагадували про французів і їхнього командувача. Підступний барон утік, захопивши із собою все багатство, солдатів і моряків, з якими він прибув із Франції. У Картахені з порожніми руками залишилися не тільки обдурені ним пірати, а й де Кюссі разом із добровольцями та неграми з Еспаньйоли — їх барон теж обдурив.

Дика лють об’єднала піратів із людьми де Кюссі. І жителі приреченої долею Картахени, передчуваючи, що це може вилитися в нові грабунки, переживали ще більший жах, ніж той, що їм уже довелося зазнати від дня прибуття ескадри де Рівароля.

Тільки капітан Блад зовні лишався спокійним, ціною великих зусиль стримуючи обурення, що обпікало йому груди. Він пообіцяв собі, що, перш ніж розпрощатися з де Ріваролем, він цілком зведе з ним рахунки за всі образи й кривди, яких зазнав від цього негідника.

— Ми повинні догнати його, — заявив Блад. — Догнати й покарати.

Спочатку всі схвалили цей заклик. Потім зауважили, що в море можуть вийти лише два кораблі, та й ті неспроможні взяти на борт усіх бажаючих, через нестачу продовольчих запасів для тривалого плавання. Команди «Лахезіс» і «Атропо» і їхні капітани Волверстон та Ібервіль відмовились брати участь у погоні за де Ріваролем. Зрештою в Картахені лишалося ще чимало прихованих цінностей. Тому вони визнали за краще лагодити свої кораблі та водночас грабувати. А Блад, Хаґторп і ті, хто піде з ними, можуть діяти на власний розсуд.

Лише тепер Блад зрозумів усю безглуздість своєї пропозиції та поспішив відмовитися від неї, хоч цим трохи не викликав бійки між двома групами, на які поділилися пірати, обговорюючи перспективи того, що він пропонував. А тим часом ці французькі вітрила на обрії дедалі меншали. Блад був у відчаї. Якщо він піде зараз, тільки небо знає, що станеться з містом — він знав своїх людей, знав їхні характери. Якщо ж він залишиться, то вони разом із командою Хаґторпа зіллються з піратами інших кораблів і неминуче почнуть дико грабувати місто. Та поки Блад роздумував, його люди разом з людьми Хаґторпа, розлючені підступним Ріваролем і сповнені бажання наздогнати його, усе вирішили за своїх командирів. Наздогнавши французькі кораблі, можна було не тільки покарати підступного ошуканця, який так нахабно порушив угоду і зараз був не союзником, а ворогом, а й захопити не одну п’яту, а всі багатства, вивезені з Картахени.

Блад усе ще вагався, б’ючись над суперечливими роздумами, але пірати майже силоміць привезли його на борт «Арабелли».

За годину, тільки-но наповнили водою бочки і перевезли їх на борт, «Арабелла» й «Елізабет» вирушили в люту погоню.

«Ми вже вийшли у чисте море, — пише Пітт у судновому журналі, — курс „Арабелли“ вже було прокладено, і я пішов розшукати капітана, знаючи, як боляче переживає він усі ці події. Знайшов я його в каюті. Він сидів сам, обхопивши руками голову і дивлячись невидющими очима кудись у простір».

— Що з тобою, Пітере? — вигукнув юний моряк із Сомерсетшира. — Боже праведний, що тебе так мучить? Звичайно, ти думаєш про Рівароля!

— Ні, — відповів Блад хрипко. Йому хотілося поговорити з ким-небудь одверто. Треба було вилити все, що бентежило його душу, — інакше можна було б дійти до божевілля. А Пітт, кінець кінцем, був його друг, любив його і, безсумнівно, заслуговував на його довір’я. — Якби вона знала! Якби вона тільки знала! О Боже! Я думав, що покінчив із піратством, був певен, що покінчив із ним назавжди. Цей негідник втягнув мене в авантюру, гіршу від будь-якого піратського рейду, в якому я будь-коли брав участь. Подумай про Картахену! Подумай про те, на яке пекло наші дияволи перетворили зараз місто! Відповідальність за все це лежить тільки на мені!

— Ні, Пітере, відповідальність лежить цілком на совісті Рівароля. Чи на тому, що в нього замість совісті. Це він, підлий розбійник, винен у всьому, що сталося. Бо чим ти міг зарадити такому лихові?

— Я повинен був залишитися в Картахені, коли б це дало хоч яку-небудь користь.

— Ти сам знаєш, що це було б даремно. То навіщо ж це каяття?

— Справа не тільки в цьому, — простогнав Блад. — Справа в тому, що буде далі. Що робити далі? Чесна служба в англійців для мене неможлива. Чесна служба у французів... Ти зараз сам бачиш, до чого вона призвела. Який же вихід? Піратство? Йому покладено край. Якщо я хочу жити чесно, то мені, мабуть, залишається єдине — запропонувати свою шпагу королеві Іспанії.

Але ще залишався й інший вихід — хоча на нього Блад найменше сподівався. Саме до цього виходу вони тепер наближалися на своїх кораблях у годину, коли море виблискувало під сліпучим промінням тропічного сонця. «Усе, що з таким болем переживав зараз Пітер, було тільки необхідною фазою у його бурхливому житті» — так вважав у своєму щоденнику Пітт.

Пірати взяли курс на Еспаньйолу, сподіваючись, що де Рівароль, перш ніж вирушити до Франції, буде змушений відремонтувати свої кораблі. Під помірними сприятливими вітрами «Арабелла» й «Елізабет» уже дві доби борознили море, але французів не бачили навіть здалеку. На світанку третього дня кораблі потрапили в смугу туману, який утруднив спостереження. Зрозуміло, що це тільки посилило досаду піратів і їхні побоювання, що тепер уже де Рівароль напевно втече від них.