Владислав Івченко
Одіссея найкращого сищика республіки
У попередній частині Іван Карпович Підіпригора через інтриги ворогів потрапив до Петропавлівської фортеці. Звідти його звільнили лише завдяки Лютневій революції 1917 року, під час якої імператор Ніколай II зрікся престолу, а владу отримав Тимчасовий уряд. Івана Карповича відпустили, взявши обіцянку, що він залишить Петроград і не братиме участі в революційній боротьбі. Підіпригора погодився і одразу поїхав додому, на хутір Курбани Роменського повіту Полтавської губернії.
Вступ
отяг прибув до Ромен уночі, візників було кілька, їх швиденько розібрали, та я за ними не ганявся, бо не хотів, щоб про мою появу одразу стало відомо. Пішов собі пішки. Темряви, калюж і брудного снігу не боявся. Щойно вийшов за місто, мусив пригальмувати, бо відчув утому. Останні пригоди, особливо ув’язнення, забрали в мене забагато сил, я заслаб і вже не мав колишньої витривалості, яка дозволяла пробігти за ніч півсотні верст. На дорозі були калюжі, я зайшов до невеличкого гайка неподалік, сів на повалене дерево і з подивом відчув, що геть заморився. Не тільки тілом, але й духом. Піднесення від виходу на волю вивітрилося ще в потязі. Виснаженість нагромадилися. Пригоди вичавили з мене всі сили, хотілося спокою й тиші. Залізти на піч, закутатися в кожух і ні про що не думати. Уявляти було так солодко, що я задрімав, розслабився й гепнувся зі стовбура просто в талий сніг. Підхопився, закрутив головою — рано мріяти почав! — і пішов далі.
Вирішив більше не зупинятися, але невдовзі знову відчув утому, а потім зовсім у голові паморочитися почало. Сів під копою соломи відсапатися. Ніколи ще такого зі мною не було. Чи постарів ти, Іване Карповичу? Чи, як у тої ляльки механічної, закінчився твій накрут — іще кілька разів смикнешся і застигнеш назавжди? Думати про це було неприємно, але я не нервувався. До всього збайдужів. Постарів — і постарів, заслаб — і заслаб. Оце б залізти в солому, скрутитися і лежати, а все інше дрібниці. Почав було вже нору в копиці собі рити, коли схаменувся — додому мені треба, додому! Що я — безхатько якийсь, щоб серед поля ночувати, з мишами сусідити? Є в мене дім, і до нього мушу я дістатися.
Посидів трохи, підвівся і почвалав далі. Невдовзі знову втома мене охопила, густа й липка, наче кисіль. Сповільнювала рухи, хапала і обгортала, примушувала зупинитися, сісти, лягти, не рухатися. Але я їй не піддавався. Зчепив зуби і гріб далі. Коли вже зовсім важко стало, почав думати про дівчат своїх, заради яких дійти мусив, і це трохи додало сил. Жодного разу не зупинився, аж поки не вийшов на пагорб перед своїм хутором. Його в темряві й не видно було, але знав я, що він стоїть там, попереду. На пагорбі ноги самі підігнулися, і де стояв я, там і впав, прямо на брудний лід дороги. Але не злякався, що більше не підведуся. Поруч був хутір, який я побудував і в якому був щасливий. Він додав сили.
Невдовзі підвівся і почвалав далі. Хмари розійшлися, місяць трохи розсіяв морок, побачив я дім і зупинився приголомшений. Місце, яке колись було для мене рідним і найкращим у світі, зараз виглядало геть чужим і зіпсованим. Поламана в кількох місцях огорожа, забиті дошками вікна, дах із діромахами вкраденого заліза. Коли зайшов у двір, побачив там хащі будяків, вищих за людину. Пройшов до дверей. Вони були геть понівечені, бо до хати моєї кілька разів приходили злодії. Усі знали, що всередині нічого не лишилося, навіть меблів, однак поширювалися чутки, наче в хаті я, перед тим як піти на війну, сховав добряче золота та готівки, тому злодії все одно лізли, зривали підлогу, пробивали стіни і стелю, аби тільки скарби знайти. Звісно, нічого не знайшли, але хату потрощили добряче.
Я відідрав дошки, якими забито двері, зайшов усередину. Пахло сирістю й мишами. Батареї парового опалення, якими я так пишався, зрізали і вкрали. Те саме сталося і з котлом. Навіть грубку на кухні, де Уляна Гаврилівна варила їжу, — і ту геть розвалили. А в залі ще й понакладали лайна. Я стояв посеред сплюндрованої чужої хати, і всередині піднімалась лють. Хотілося помститися, вихопити револьвер, стріляти, кричати й погрожувати. Я вклав у цей будинок стільки душі та грошей. Усе знищили! Краще б спалили, щоб я не бачив такої наруги! Аж у голові загупало від гніву. Та я сам його спалю і назавжди заберуся звідси! Щоб не бачити цього жаху! Нехай мій дім залишиться назавжди в споминах таким, яким був, а не яким став! І я помщуся за нього! Страшно помщуся!
Мені хотілося вбивати і плакати. Я весь тремтів. Дав собі кілька хвилин. Потім почав глибоко дихати. Заспокоїтися і думати, що робити далі. Ні, я не віддам їм свого будинку. Я повернуся і відновлю його, знову зроблю своїм, таким, яким він був. І сюди знову приїдуть мої дівчата, і тут, із ними, я знову буду щасливий. Темне минуле залишиться позаду, бо почнеться нове життя. Принаймні в це хотілося вірити.
Я вийшов із хати. Подивився на виламані двері сарая. Заліз на горище, сховався там у залишках сіна і заснув. Точніше, намагався заснути, бо і твердо було, і холодно, і колотило мене, наче в пропасниці. Ввижалося дурне й страшне. Більше заморився, ніж відпочив. А вранці почув голоси. Це були мужики з Капітанівки. Побачили сліди на дорозі, зрозуміли, що хтось пішов на мій хутір, і приїхали перевірити, чи не злодій який. Коли я зліз, аж злякалися. Один схопився за батіг, інший за сокиру. Дивилися на мене вороже.
— Ти хто такий? — спитали грізно. — Кажи!
— Я це, хлопці, я. — Сказав тихо і усміхнувся, вдячний їм за службу. Якби не вони, від хутора зовсім би нічого не лишилося. Мужики здивовано дивилися на мене. Впізнали не одразу.
— Ви? Іване Карповичу! Господи! — Кинулися до мене обійматися. — А ми подумали, що злодій якийсь!
Посадили у віз і повезли до Капітанівки. Нагріли води, щоб помився я в балії, нагодували і вклали біля печі в найкращі перини. Я відмовлявся, мовляв, справ багато, але мужики і слухати не схотіли, сказали, що сам я на себе не схожий, схуд і пожовтів, треба відпочити, а вже потім про справи думати. Я хотів сперечатися, але вмивання, а потім борщ квасолевий із сальцем (воно-то Великий піст був, але сказали, що мені, подорожньому, можна) та з кількома чарками міцної горіхівки наче з ніг мене збили — і вже майже не пам’ятав, як вкладали мене. Проспав цілу добу! Коли розплющив очі, виснаженість не знати де й поділася, відчув я силу й від життя радість відчув, і не лежати скрутившись мені хотілося, а бігати й роботу робити. Аж заспівав від натхнення. Годували мене яєчнею з півдесятка яєць на салі. Хотів через піст відмовитися, але ж я досі додому не прийшов, досі мандрував, отже, мені можна. Сам отець Андрій із капітанівської церкви сказав, коли зайшов провідати, трохи переляканий.
— Що ж це воно буде, Іване Карповичу, без царя? — спитав. А я якраз останній шмендель яєчні в рот закинув, потім добрячу скибку хліба білого медом намастив і з глечика сиродою налив.
— Сподіватимемося, все добре буде. Є такі країни, що без царя живуть непогано.
— Хіба можна нашим людям без царя? Без влади, без твердої руки?
— Воно, звісно, незвично, але якось буде. Бо ж останнім часом від тієї твердої руки самі неприємності.
Лигнув хліба, сьорбнув молока, і такий рай у душі запанував, що хотілося думати тільки про приємне.
Дитина інженера Бойда
ване Карповичу, ідуть до вас! — крикнув один із робітників, що ремонтували дах. — Поштар? — спитав я, бо чекав звісток із Одеси і попросив знайомого поштаря в Ромнах одразу повідомляти, коли надійде телеграма.
— Та ні, не поштар, двоє якихось.
Обтрусився від стружки, причесався, вдягнув піджак. Біля воріт побачив двох чоловіків, які поспішали на хутір. Уже коли підходили, помітив я, що одягнені вони легенько, як для цієї погоди, а взуті взагалі погано — у черевики, які геть промокли. Але чоловіки бігли до мене, не зважаючи на свої черевики. Один був молодик років двадцяти п’яти, високий, худий, чорнявий, із трохи східними рисами обличчя. Другий — червонопикий та рудий, із пишними вусами і заплаканими очима, одягнений не по-нашому, мабуть, іноземець. Побачивши мене, гості перейшли на біг. Калюж уже не минали, шурували навпростець і поки наблизилися, були геть забрьохані і мокрі.