Погано, що правду каже. Справді на мені гріхів багато. Оце поверну Мері батькові, може, хоч трохи відмолю. Тільки подумав, коли в хаті почулися постріли. Я до землі припав. Постріли припинилися, почалися стогони. Обережно зазирнув, а там темрява.
— Що тут робиться? — спитав. А у відповідь тихенька лайка. Ще почекав — припинилися і стогони. Вийшов у двір, узяв свічку, повернувся. А там лежать охоронці. Всі в крові, кожен по револьверу тримає у правій руці й по жмутку грошей у лівій. І на столі пачки грошей лежать, кров’ю забрьохані. Аж плюнув я. Ну це ж треба таким дурнем бути, щоб замість частину грошей узяти й жити, інших повбивати й самому загинути, ані копійки не отримавши! Правду кажуть, що засліплюють гроші людей, дурними роблять.
— Хлопці, хлопці, ну що ви тут затіяли!
Оглянув їх. Двоє вже мертві, третій непритомний, із кількома пораненнями в грудях. Почав рани перемотувати. На моїх руках і помер бідолаха. Вийшов надвір, дивлюся — Панича немає. Втік. Швидко все зметикував. Відпускати його не хотілося. По-перше, я до кінця не вірив історії про циган, а по-друге, спокійніше б мені було, аби він до Сибіру повернувся. Я поліз на дах. У степу не дуже-то і сховаєшся. Побачив тінь, що накульгувала. Аби Панич здоровий був, може б, і втік. Я з хати зліз, забіг усередину, прихопив свічку з сірниками — і чкурнув услід. Швидко біг, хвилин за п’ять наздогнав. Панич, мабуть, почув мої кроки, стрибнув в улоговинку і принишк. Я спокійно свічку запалив і став ходити навколо. Знайшов негідника. Привів його до хати, прив’язав і ліг спати, бо заморився. Прокинувся вже вдосвіта, зайшов у сарай. Там віз був. Запряг коней, почав вантажити тіла.
— Що ви зі мною зробите, Іване Карповичу?
— Та що. Поліції здам.
— Оцій, продажній, яка гірша за будь-якого злодія?
— Та вже яка є.
— Вони ж мене до Сибіру відправлять! — аж сліз в очі підпустив Панич.
— І добре.
— Мені не можна до Сибіру! Я ж каліка! Мені колодою ногу причавило! Відпустіть, Іване Карповичу. Я ж вам усе розповів! І дівчинка жива!
— Погана ти людина, Стьопо. Краще будеш на каторзі.
— Чим погана? Що Чуму отруїв та інших злодіїв? Так вони ж зарізяки були страшні, на них крові багато! І мене вбити хотіли! Що ж мені було — сидіти й чекати, поки на ножі мене піднімуть, щоб частку не віддавати? Так?
Носив я тіла на віз. Про справника вирішив не згадувати, а про охоронців сказати, що загинули від рук викрадачів. Може, хоч родинам пенсію якусь платитимуть.
— Іване Карповичу, відпустіть мене і забирайте все гроші, — сказав Панич. — Я зникну, назавжди зникну! А гроші вам будуть, усі гроші! Сорок тисяч!
Я далі тіла носив.
— Це що ж ви, гроші тим англійцям повернете?
— Поверну, бо гроші їхні.
— Та в них же грошей — наче в собаки бліх! І хіба не заслужили ви нагороду? Хіба не ризикували ви життям?
— Спокушаєш? — Посміхнувся я. — Дарма. Нагороду мені заплатять, як домовлялися, коли дівчинку поверну. А зайвих грошей мені не треба.
— Та хіба ж гроші бувають зайвими! — аж зойкнув Панич.
— Бувають.
Повантажив я останнє тіло.
— Іване Карповичу, краще відпустіть мене, по-доброму.
— Погрожуєш?
— Погрожую! Я ж повернуся. Я вже з Сибіру тікав і ще раз утечу! Легко! До вас першого в гості прийду! До вас і до доньки. Є ж у вас донька, є? — аж зашипів, зміюка.
— Ти зовсім дурний? — скривився я. — Може, хочеш на возі проїхатися разом з іншими?
— А я не проїдуся! Я ж вас розкусив, Іване Карповичу, розкусив! Слабак ви! Найкращий сищик імперії, зірка пригодницьких романів, те-се, а слабак! Слабак! Убивати ви боїтеся! Мене б мусили давно вбити, але не хочете руки кров’ю бруднити! Повезете до поліції. А ось я вбивати не боюся, я — надлюдина! Чули про німецького філософа Ніцше?
— Не чув і чути не хочу.
— Надлюдина має право на все! Жодних обмежень і побоювань! Убити — убити! І я вб’ю! Краще вам зі мною не зв’язуватися, краще просто зараз відпустити і забути, як про страшний сон! Чесно вам кажу, Іване Карповичу. Слабкий ви, щоб із такою людиною, як я, боротися! Мені вбивати за радість, ані бога я не боюся, ані диявола. Потраплю в пекло й там убиватиму, бо надлюдина! — Він зареготав демонічно.
— Дурень ти. — Я пішов у хату. Помітив у кутку якусь торбу важеньку. Це були речі Панича. І схема парку, і записи часу прогулянок гувернантки, і мапа з позначеним місцем, де треба розвести багаття біля колії. Парфуми, дзеркало, лезо для гоління, кілька книжок. Німецька граната з дерев’яною ручкою. Я такі бачив на фронті. Такою, ж мабуть, і в мене кидав, коли спину подряпало. Подивився я на неї, покрутив головою, розкрутив ручку. Випав шнурок із кулькою. Я пошукав і знайшов голку з ниткою. Міцно пришив шнурок до торбини, гранату всередину закинув. Виніс торбу, поклав на землю, біля Панича. Той уважно дивитися почав.
— Ти молодець, хлопче, всі докази проти себе зібрав. Я ж думав, як у суді доводити, що ти до викрадення причетний? Важко. А тут у торбині все є, щоб жоден суддя не сумнівався.
Панич аж загарчав на мене. Я вивів за ворота коней із возом і пішов по валізу з грошима. Зайшов до хати, але одразу визирнув і побачив, що Панич почвалав до торби. Відкрив, зв’язаними руками взяв бритву і перерізав мотузку. Швидко так, умілий був мерзотник.
— Ти що робиш! — гримнув я. Він схопився за гранату, хотів вийняти. Смикнув, але граната шнурком до торби пришита. Хотів кинути, а як її кинеш, гранату з таким причепом?
— Бувай, дурню! — сказав йому і сховався за дверима. Він закричав страшно, залишив гранату, спробував утекти, та де там. Кілька осколків у дверях застрягло, один пробив, просвистів наді мною. Я підхопився, вийшов у двір. Панич лежав на землі, посічений, але живий, лаявся, що обдурив я його. Помітив, що мені байдуже, іншої завів.
— Ти вбив! Ти! На тобі гріх, Іване Карповичу! Ти!
— Ні, Стьопко, ти сам себе вбив. Поганою людиною ти виявився, схопився за гранату. Раз мене ледь не вбив, лише спину подер, думав, удруге вийде? А не вийшло.
— Ти! Ти! Покарає тебе бог. — Хрипів він і кров’ю швидко стікав.
— На все його воля, Стьопко, — сказав йому, а він знову на мене лаятися. — Слухай, ти ж помираєш. Може, хоч покаєшся? За життя своє безпутне.
— Жив, як хотів, весело жив!
— Батька в могилу звів.
— Батько мій рабом був! Усе життя верстату англійському кланявся! А я не такий! Надлюдина я! Все мені належить, і на все право маю, беру, що схочу! — хрипів Панич.
— Та бачу, взяв ти сповна. Хотів, щоправда, золота, а вийшов свинець. Ну, буває.
— Надлюди не вмирають! Я до тебе з того світу прийду і вб’ю! Вб’ю!
— Приходь, Стьопко, приходь.
Він іще полаявся трохи і помер. Я вийшов із двору, привів коней, які в степ утекли разом з возом, бо злякалися вибуху гранати. Повантажив Панича, залишки з торби та валізу з грошима. Поклав у кишеню свій браунінг, який побував спершу в руках у справника, а тоді в охоронців. Поїхав у Єлисаветград. Моя поява біля контори з возом трупів і грошима спричинила справжній фурор. Питали й про зниклого справника, але я відповідав, що після вчорашньої розмови його не бачив, а де дівся, не відаю. Прибіг до мене інженер Бойд, бідолаха ледь на ногах тримався, геть виснажений. Я йому сказав, що донька його, дуже ймовірно, жива, але треба ще пошукати. Іллі, який до мене на милицях пристрибав, розповів, що чоловік, який мадемуазель Меґан ледь не вбив, сам загинув.
— Ви його вбили, Іване Карповичу?
— Ні, я жодної людини не вбив. Пощастило, — запевнив його, а сам подумав, що справді важко мені стало вбивати. Правий був Панич. Чи то заслаб я, чи то постарішав. Багато над цим розумувати не став, поїхав у Катеринослав. Там потрібного табору не було, але місцеві цигани підказали, де шукати. Наздогнав уже аж під Юзівкою. Вони й звідти вже їхали, перестрів на дорозі, крикнув кілька фраз німецькою, які ще на фронті вивчив. В одному з возів заревів ведмідь. Вони.