Для чого вбивати надію? А раптом усе справді закінчиться добре? Я не відводив очей. Інженер кивнув. Не зрадів, не обнадіявся. Він був розумною людиною, цей інженер, і все розумів сам. Стиснув кулаки, щось прошепотів.
— Він хоче вбити їх власноруч, якщо вони зробили Мері щось погане. Власноруч.
Я кивнув. Не став говорити, що треба сподіватися на краще. Англієць знову заговорив.
— Пан Бойд просить знайти викрадачів. Будь-що знайти. Вони прийдуть по гроші, вони — жадібні покидьки.
— Спробую, — відповів я.
У мене була фляга, ми трохи випили. Англійцю підливав більше, бо йому було дуже погано. Невдовзі він захмелів, а потім і заснув.
— Він уже кілька діб не міг заснути. А тепер он посопує! — здивувався Ілля.
— Хай спить.
Ми ще трохи поговорили і вляглися, щоб відпочити перед завтрашнім днем.
У Єлисаветград прибули вранці. Там чекало заводське авто. Я відпустив водія, Ілля сів за кермо, ми поїхали містом. Виявилося, що дуже багато в ньому було набудували коштом акціонерного товариства «Ельворті Роберт і Томас», головного тутешнього мецената. Ми заїхали до лікарні, поспілкувався з гувернанткою. Вона була ще досить слабка. Розповіла, що в парку не помітила нічого підозрілого, спокійна гуляла з Мері, а потім удар — і темрява.
— У парку до вас хтось підходив? Можливо, щось питав?
— Ні, ніхто не питав, — відповіла бідолашна. Вона добре розмовляла російською, хоча й чутно було, що іноземка.
— Може, підходив? Чи проходив повз? — спитав я і помітив, що бліда, аж біла гувернантка несподівано трохи зарум’янилася. — Як він виглядав?
— Іване Карповичу, вона ледь жива! — обурено прошепотів Ілля.
— То як? — наполягав я.
— Ну, підходив якийсь пан. Із ціпком таким красивим. Він зробив мені комплімент і пішов далі. Ось і все, все! — запевнила гувернантка.
— Як він виглядав?
Виявилося, що пан був середнього зросту, з борідкою, трохи шкутильгав і спирався на ціпок зі срібним руків’ям. Висловлювався вишукано, видно було, що з освічених, подарував цукерку Мері, але та їсти не стала, віддала виховательці. Пан пішов в один бік, гувернантка з дитиною в інший, а потім — удар на вузькій малолюдній алеї.
— Меґан дуже пощастило, що вона, непритомна, почала стогнати і її почули. Інакше так би могла і сконати в кущах, — розповів мені молодий лікар, що займався пораненою.
— Можете сказати, чим саме завдали удару?
— Чимось важким.
— А форма? Що б це могло бути?
— Я не знаю, я так сказати не вмію.
— Обух сокири? Дерев’яна палиця, молоток, металевий набалдашник, рукоятка револьвера — що?
Лікар замислився.
— У нас тут нечасто голови пробивають, — наче вибачався він. — Може, молоток, а може, набалдашник.
— Коли дівчина була непритомна, нічого не казала?
— Ні. Тільки стогнала.
Я кивнув і вже пішов до виходу.
— А я вас упізнав, Іване Карповичу, — сказав лікар навздогін. — Я ж вас бачив, коли ви в нас тих поляків-футболістів, що банки грабували, арештовували. Дуже тоді добре вийшло. Потім я про ту вашу пригоду читав і аж здивувався, що ані слова не прибрехали. Все по правді написали! А я думав, що ви вигадуєте все.
— Ніколи не вигадував. Уява в мене занадто бідна.
— А Мері ви знайдете?
— Спробую.
— Знайдіть. Я їй запалення легенів лікував. Дуже хороша дівчинка. Не уявляю, що мусить бути замість серця в людини, яка зробить їй шкоду.
— На жаль, покидьків не бракує, — кивнув я. — Ви про мій візит поки не розповідайте, щоб бандити не почали нервувати і не зробили Мері гірше.
— Так, добре.
Я вийшов, сів до авто, де на мене чекав Ілля.
— На заводі є надійні люди, що вміють поводитися зі зброєю? — спитав його.
— А для чого?
— Спробуємо взяти на живця. Пустимо чутку, наче гувернантка впізнала чоловіка, який брав участь у викраденні.
— Але це ж неправда!
— Це може примусити викрадачів занервувати.
— Не можна ризикувати життям Меґан! — закричав Ілля. Так звали гувернантку, в яку прикажчик, здається, був закоханий.
— Ілля, ви вирішіть, треба нам ловити викрадачів чи ні.
— Меґан і так настраждалася!
— Якщо ми спіймаємо викрадачів, її кривдників буде покарано. Якщо ж ні, її життя буде під постійною загрозою. Ми мусимо піти ва-банк, — наполягав я. — Дайте людей, і в нас буде шанс спіймати злочинців. А поки я хочу поговорити з хлопчиком, який приносив листи.
Мене відвезли кудись на околицю міста. Дорогою я побачив цілий район ошатних хаток, біля яких гуляли вгодовані й добре вдягнені діти. Я спочатку подумав, що, може, колонія якась німецька, але Ілля сказав, що так добре живуть робітники заводу.
— Аж не віриться.
— У нас тут революціонери неодноразово намагалися діяльність розпочати, агітували робітників, але марно. Тут і так люди добре живуть, навіщо їм усілякі революційні примари? — похвалився прикажчик.
А от далі почалися бідацькі халупи, де наче зовсім інше плем’я жило. Облуплені хатки, діряві тини, замурзані діти. До авто привели хлопчика років десяти. Він розповів, що якийсь дядько біля вокзалу дав гривеник і наказав віднести листа до контори Ельворті. Що за дядько, хлопець не пам’ятав, раніше його не бачив.
— Пане Ілля, вийдіть, будь ласка, — попросив я. Прикажчик здивовано глянув і вийшов із машини. Хлопчик, що сидів поруч на задньому сидінні, трохи перелякався.
— Ну, що, тепер ніхто не чує, розповідай, — сказав і строго на нього подивився. Помітив переляк і не помітив здивування.
— Про що розповідати?
— Про того чоловіка. Дивися мені в очі! — гримнув, коли малий спробував відвести погляд.
— Я нічого не знаю...
— Знаєш. Дивися, який у тебе вибір. Розкажеш — отримаєш рубль. Цілий рубль. Мовчатимеш — я відвезу тебе до поліції. Вирішуй сам.
Я тиснув на нього поглядом. Я не знав, чи хлопчик справді щось знає, але звик усе перевіряти. Десять разів тицьнеш навмання і промажеш, а в одинадцятий поцілиш. Зараз, здається, я поцілив. Хлопчик заплакав.
— Ніхто не знатиме, — запевнив я. Узяв із гаманця рубль, пошелестів купюрою. — Ну!
— Я його в шинку біля пивоварні раніше бачив. Він там пиячив.
— Як звати?
— Не знаю.
— Я думав, ти хочеш рубль заробити... — зітхнув і сховав гроші.
— Чума! Чума його звати. Він із ножем завжди ходить. Бояться його.
— Чума, кажеш... — подивився, наче не бреше хлопець. — Чому він тебе обрав?
— А я втекти не встиг. Усі геть побігли, а він мене за вухо. Дав гривеник і наказав лист віднести. Ножиком ось тут полоскотав. — Хлопець показав на шию. — З Чумою краще не жартувати.
Був він наляканий, але рубль схопив.
— Добре, дякую, — кивнув я і двері відчинив. Хлопець побіг геть. Ілля сів за кермо.
— Налякали ви малого, Іване Карповичу. Так побіг, наче п’яти йому сверблять. Щось дізналися?
— Трохи. Вези тепер мене у поліцію.
— Та чи варто?
— Варто, варто.
Відвіз мене Ілля у відділок. Там усі сидять нетверезі й сумні. Нетверезі, бо справник відро виставив, а сумні, бо думають, що в начальника стільки грошей з’явилося, а в них ані копійки не додалося. Зі мною й балакати не хотіли, але я одного городового розговорив. Запросив пообідати. Пішли в трактир, там усілися, я горілки замовив, бульйону гарячого й пиріжків із горохом. Городовий випив чарку, перестав кректати, по другій — посміхнувся, а по третій — заговорив.
— Чума? Та знаю я Чуму, як же не знати. Відомий злодій. Уже тричі в тюрмі сидів і ще кілька разів сісти міг, але обережно працює, гад такий.
— А з ким працює?
— Та сам любить. Гордий дуже, щоб із кимось. Норовисте цабе.
— А зараз де він?
— Зараз якось притих. Уже кілька днів його не видно. Кажуть, десь за містом відпочиває.
— А де саме?
— Цього не знаю, — закрутив головою городовий. Я ще йому чарку, і ще. Але про Чуму він справді не знав. Натомість розповів про стражів, які зникли. — Вони справнику служили, бігали за ним, наче собаки, кістки підбирали. А потім зникли. Справник родинам по сто рублів відправив і наказав мовчати. І мовчатимуть же, мовчатимуть!