— Де? — це ще хтось.
— Сюди тягни! — і третій у темряві.
Зашелестіло щось. Підповз ближче, не боявся, що помітять, бо дуже хлопці валізою зацікавилися.
— Відчиняй, зараз подивимося! — наказав один. Клацнули замки, сірник запалав. Присвітили, щоб подивитися. — Грошики! Грошенята! Ходімо!
Схопили босяки валізу і побігли геть від колії. Я за ними. Тихенько так іду, не відпускаю далеко.
— Сорок тисяч, мужики! Сорок тисяч! І що ж, оце половину Паничу віддавати? Чума, ну хіба справедливо це? — шепочуться між собою. — Га, Чума? Для чого кульгавому стільки грошей?
— Він із Сибіру, йому здоров’я поправляти треба.
— А ми ж усе робили! Ми!
— Панич теж робив.
— Чума, нам і по сім тисяч не буде, а йому двадцять. Ну як так, Чума? Неправильно це!
— Ми ж у нього переховуватися будемо. Чи одразу хочете до міста, щоб замели вас?
— А ми в іншому місці переховаємося! На південь подамося! До Одеси! В Одесі з грошима розкішне життя! А, Чума?
Ішли вони втрьох. Один попереду (його Чумою називали), а двоє позаду. Шепотілися між собою, мене не помічали. Попереду форкнув кінь. Босяки в якийсь ярок зайшли. Ага, тут їх коні чекали, зараз сядуть верхи, і шукай вітру в полі. Вирішив я їх брати за зябра. Пришвидшився. Отих двох спочатку покласти, а потім Чуму. Чума нікуди не дінеться, без валізи не втече. Прямо переді мною щось нечутно гупнуло на траву. Я й подумати нічого не встиг, просто стрибнув убік і покотився. Вибух. Гранату мені під ноги кинули. А далі — постріли, крики, потім тупіт копит. Мене оглушило добряче, нічого й зробити не встиг. Лише браунінг вихопив, якщо кинуться босяки мене добити. Але хитріші виявилися, не полізли, стрибнули на коней і зникли. А я навіть тупоту кінського не чув, бо вуха заклало. Ще раз себе оглянув. Намацав мокру пляму на спині. Осколками добряче шинель на спині порвало. Аби не стрибнув убік та не припав до землі, посікло б на смерть. Але навчив мене фронт, і врятувався я.
Відпустило вуха, знову чути став, тільки пізно. Тиша в степу. Аж вилаявся. Не чекав, що босяки такі хитрі й когось залишать дивитися, щоб хвоста не було. Це, мабуть, Панич той. Дуже мені стало цікаво його схопити. Підвівся я і почапав до залізниці. А що було робити? Ризикнув, не вдалося, тепер треба було сподіватися, що в місті з’являться.
Коли підходив до колії, почув стогін. Здивувався. Присів. Підійшов обережно.
— Ти хто? — спитав тихо, відкотився, наставив браунінг. У відповідь — мовчання.
— Це ви, Іване Карповичу? — спитав Ілля. — А я думав, убили вас. Вибух чув і постріли.
— Аби мене легко було вбити, вже б давно вбили. А ти що тут робиш?
— Стрибнув-таки з потяга. Але невдало, здається, ногу зламав.
— Дурню, казав же, щоб їхав собі спокійно!
— А де викрадачі, Іване Карповичу? Ви їх убили? Бодай одного?
— На жаль, ні. Втекли.
— Чорт! — Ілля застогнав. Я присів поруч, помацав ногу. — Тепер ми їх ніколи не знайдемо.
— Знайдемо, — відповів я, згадав мапу. До станції було верст вісім. Далекувато, щоб на собі пораненого тягнути. — Ось тобі револьвер, чекай, я по допомогу.
І пішов собі рейками. Ішов, думав. Дратувало мене, що в дурні пошився, і водночас відчував я, що десь тут мотузочка, за яку варто тільки потягнути — і розкрию справу. Тільки де вона, та мотузка, як її схопити? Поспішав, замислився, перечепився й гепнувся. Забив коліно, але замість лаятися підхопився й затанцював. Здається, знайшов. Аж побіг до станції. Засапався, поки добудився місцевих, поки запрягли віз, поки доїхали. Коли забирали Іллю, світати почало.
— Слухай, ти казав, що колись із товариства вашого думали гроші вимагати революціонери якісь, — спитав прикажчика.
— Ага, було.
— А скільки їх?
— Та троє. Анархісти. Один єврей з Умані, двоє місцевих. Один — нашого робітника син. Той дитині освіту забезпечив, за університет платив, а йому така дяка. Батько тоді сина прокляв, так йому соромно стало перед дирекцією.
— А як звали невдячного сина?
— Степан Кравченко. Він коли в університеті вчився, Стефаном став зватися, щоб по-модному. Казав, що Степанами лише мужики бувають, а Стефанами — лише благородні. Але коли анархістом став, знову в Степани повернувся.
— Ти його знав?
— Та трохи. Навіть подумати не міг, що він у революціонери подасться. Він же такий модник був, все щоб нове та паризьке, а тепер, бач, узявся світле майбутнє будувати. Та ще й шантажем.
— А він часом не накульгував?
— Ні, ходив прямо. А чого ви питаєте?
— Згадалося просто. А де той Степан-Стефан зараз?
— Та на каторзі, в Сибіру. Коли арештовували, він по поліції стріляти почав і найбільше отримав. Потім листи писав, перепрошував. Кажуть, і на фронт просився, щоб на війні спокутувати провину. Але не взяли його до армії. Бунтівник же. Ох! — застогнав Ілля, коли візок на вибоїні стрибнув.
Довіз я Іллю до лікарні, там мені подряпини на спині обробили і нову шинельку дали, бо стара наче сито була. Потім швиденько в контору поїхав. Хотів зі Степановим батьком поговорити. Але виявилося, що старий Кравченко помер кілька років тому від серцевого нападу. Всі казали, що за сина, за Стьопку переймався. А Стьопка ще восени з каторги втік і зник. Усі вважали, що десь у тайзі помер, і не було ні звісточки від нього. Почав я розпитувати про родичів і з’ясував, що Степанів дядько жив на хуторі у степу. Подивився на мапі. Виходило, що верст за десять від того місця, де Ілля гроші викинув. Зовсім цікаво стало. Вийшов із контори, домовився з мужиком, який мене з Іллею в Єлисаветград привіз, щоб іще повозив. Мужик погодився, а коли гроші наперед отримав, зовсім повеселішав. Але тільки від’їхали, зупинив нас городовий. Той самий, якого я вчора напував. Тепер он із похмілля руки трусяться і щоки порізані, бо голився невдало.
— Пан справник вас бачити бажає.
— Увечері заїду.
— Ні, зараз вимагає. — Городовий був переляканий. Я на нього гримнув, але побачив, що переляк не переб’ю. Сказав їхати в поліцію. Вже коли під’їжджали, дав я візнику рубль і сказав трохи осторонь почекати.
— Як за півгодини не вийду, лети до лікарні, до того хлопця, якого ми привезли, скажи, що зачинили мене в поліції, виручати треба. Він тобі ще рубль дасть. Зрозумів?
— Зрозумів, — кивнув візник.
Я вийшов і пішов пішки. Мене провели в кабінет до справника, чоловіка років п’ятдесяти, вже добряче п’яного.
— Чим зобов’язаний? — спитав я холодно.
— Що ж ви, Іване Карповичу, правила порушуєте? — спитав він. Мабуть, очікував побачити моє здивування. Але я не здивувався, бо нітрохи не сумнівався, що приїзд мій не залишиться в таємниці.
— Які такі правила?
— Я у повіті господар, і якщо збираєтеся тут рити щось, дозволу спитати треба.
Справник дивився на мене роздратовано.
— Тон вашої розмови видається мені неприпустимим. Я працюю тут на прохання акціонерного товариства «Ельворті Роберт і Томас» і... — Я хотів показати йому, що маю потужну підтримку в Єлисаветграді, але справник наставив пістолет. Такий самий браунінг, як і в мене, тільки мій був у кишені, і це різко зменшувало його корисність.
— Руки вгору! — сказав справник. Якось не помітив я в його очах сумнівів щодо того, чи буде він стріляти, якщо я чинитиму опір.
— Ви що творите?
— Руки вгору! — У цього п’яниці з непевними руками погляд несподівано зробився холодним, гадючим. Руки я підняв. — Дарма ти сюди приїхав! За грошима полюєш? Тільки не бачити тобі грошей! Не бачити!
— А тобі бачити тюрму, каторгу. У Сибіру бував? А доведеться. — Я навмисно намагався його розбурхати. Бачив, що нічим його не переконаю, і сподівався лише на те, що роздратується справник і дасть шанс його обеззброїти. Але цей змій не підходив близько і тримав мене на прицілі.
— Узяти його! — крикнув. Я почув позаду кроки. Озирнувся. На мене бігло одразу троє стражників. І не просто так, а з кийками. Одного я відштовхнув, але два інших почали мене гамселити, збили з ніг, повалили, зв’язали.