— Не рипайся! — Справник приставив мені до потилиці дуло пістолета.
— Ти розумієш, що підписуєш собі смертельний вирок? — спитав я. Справник хрипко засміявся. — Всі знають, що я до тебе пішов! Ельворті тебе знищать!
— Не знищать! Це за царя англійці сміливі були, бо мали в столиці придворних покровителів. А зараз не мають, а я маю! Хай тільки полізуть! Одразу їх знищу! Та й не полізуть! Бояться вони! Я в них сорок тисяч забрав — і хоч би щось писнули!
— Я — не сорок тисяч! За мене тебе зітруть на порох!
— Хто зітре? Та ти в тюрмі сидів, і якби царя не погнали, на світ білий би не вийшов! Нікого в тебе немає, і нікому ти не потрібен! Ходив тут, рознюхував! Хотів гроші забрати? А вони мої! Хто в мене щось забрати хоче, той довго не житиме! Навіть Іван Карпович Підіпригора, найкращий сищик імперії! — Він неприємно зареготав. — Читав я твої пригоди, читав. І знаєш, що мене дивувало? Чого всі з тобою панькалися? Патякали щось, гралися, інтриги якісь розводили, обдурити намагалися чи залякати. Але ж ти хитрий жук, ти їх завжди дурив і перемагав. І от я подумав: навіщо з тобою зв’язуватися, в ігри грати? Пристрелю — і все. Куля ж не розбирає, найкращий сищик імперії чи простий мужик. Куля всіх зрівняє!
— І ти її отримаєш, якщо мене не відпустиш! — захрипів йому, а він реготати почав.
— Я, Ваню, людина проста, малоосвічена, книг про мене не писали. Але навіть я розумію, що відпустити тебе — собі смертний вирок підписати. Краще вже я тебе вб’ю, а там якось розбиратимуся.
— Про пана Бенціона з Одеси чув? Його люди тебе на смуги різатимуть за мене, — спробував налякати.
— Чув, чув. Тільки я ж, Ваню, по-простому все роблю. На сто кроків, як ти, не обмірковую. Я на один, але вже так, щоб надійно. Зроблю крок, уб’ю тебе, а приїдуть із Одеси хлопці — з ними вирішуватиму, як бути. Немає в мені польоту, Ваню, але на землі я стою міцно, не зішкребеш! — І знову зареготав, огидний такий. — Підніміть його!
Підняли мене, а справник ударив кулаком по губах. Заюшило. Пішов до столу, узяв журнал із моїми пригодами й портретом на обкладинці.
— Ось, Ваню, твої пригоди. Хочу, щоб ти підписав. Так підписав, як ніколи ще не підписував! — зареготав він і притиснув журнал мені до губ. Потім подивився на кривавий відбиток. — О, те що треба. Погано, що не зможу я розповісти, як закінчив свої дні найкращий сищик імперії. Що це я тобі віку збавив. Ну нічого, я не марнославний. Заберіть це стерво, вивезіть за місто, у ярок, як завжди!
Я ще щось хотів сказати, але мені запхали в рот кляп, на голову надягли мішок і потягли кудись. З того, як уміло все робили, зрозумів, що не одне тіло з кабінету справника вже виносили. Тягли сходами, потім запхали в ящик, повантажили на віз і поїхали. Уб’ють — тут у мене сумнівів не було. Якось не врахував я цього справника, захопився викрадачами, лише про них думав. А справник вирішив, що мене англійці найняли, аби гроші повернути, і вирішив убити мене, щоб від гріха подалі. Тупий був справник, і не врахував я його тупості та зухвалості.
Згадав про візника. Він мусив у контору повідомити, але ж міг злякатися, не спокуситися зайвим рублем. А якщо навіть повідомить? Ну, прийдуть із контори в поліцію, а там скажуть, що не чули про мене і не бачили мене. І городовий скаже, що нічого мені не казав, а справник ще й ображеного вдасть. Усе. Був Іван Карпович і зник, а де зник, невідомо. Може, якісь вороги його вбили? А може, сам вирішив зникнути? Бозна.
На візника надії мало, власноруч треба рятуватися. Але як ти врятуєшся, коли руки зв’язані, а в роті кляп? Непросто. Прислухався. Цокотіли бруківкою, потім трамвай поруч проїхав. Трамваї в Єлисаветграді теж англійці завели. Багато для міста зробили. Думаю аби про що, а сам кляп жую. Чиргикаю зубами, давлюся слиною, руками смикаю, тільки ж міцна мотузка.
— Що він там робить? — питає один з охоронців. — Ану не смикайся!
— Та хай смикається. Вмирати ж скоро, — сказав другий.
— Перед смертю нехай насмикається, — пожартував третій.
Далі почали говорити, що справник дав рубль, щоб увечері випити, й домовлялися, куди б ото краще піти, в який трактир. Сперечалися, різне пропонували, а я знай собі жую кляп. Не жую, а тру зубами, як ото корова жуйку. Ось уже бруківка закінчилася, путівцем поїхали. Степ почався. Охоронці про якихось жінок розмовляти почали, а я знай собі желіпав. Уже щелепи зводити почало, але я не зупинявся. Поспішав, бо треба було кляп пережувати й заговорити. Єдина надія на порятунок — язик мій.
Аби проїхали ще півгодини, пережував би, але зупинилися. Охоронці зістрибнули і щось робити почали. Наче яму рили. Могилу мені. Потім зняли ящик, відкрили кришку, мішок із голови смикнули.
— Диви, у слині весь! А ще найкращий сищик імперії. — Сміялися з мене. А я до них замугикав.
— Чого ти мукаєш, корова, чи що? Ну, хай останнє слово скаже, в суді ж дають.
Кляп зняли. Дивлюся, в якомусь ярочку ми. І яма вирита. Неглибока, але скільки там людині треба.
— Ну, чого мовчиш? — спитав один. — Від страху заціпило?
— Та я такий самий мертвий, як і ви, — сказав тихо і посміхнувся.
— Це ти про що? — Бачу, що здивувалися.
— Думаєте, справник таких свідків, як ви, живими залишить? За відомості про мене товариство Ельворті велику нагороду дасть. Тисяч двадцять, не менше. Гадаєте, справник не подумає, що ви можете спокуситися на гроші?
— Ти нам тут не заливай! — сказав один охоронець і ногою мене вдарив. Я повалився на землю.
— Двоє ваших товаришів, які сорок тисяч справнику добули, — де вони тепер? Мертві, черваків десь готують. Бо не хотів справник ділитися і свідків небезпечних мати не хотів. Думаєте, з вами інакше вчинить?
Дивляться вони на мене, вже не б’ються.
— Рубль на кабак дав. Отак він вас цінує. Брудну роботу переклав на вас, щоб кров’ю заплямувати, а потім іще й продасть. Англійцям. Скаже, що знає вбивць моїх, нагороду отримає, а ваші тіла в контору привезе. Мовляв, ось негідники, які найкращого сищика імперії вбили, але я їх викрив і застрелив, коли втекти намагалися. Диви як виходить — і мене вб’є, і гроші за мене отримає, і свідків позбудеться. Красиво, — закивав я.
Мовчать, замислилися, злякалися. Давайте, хлопці, думайте, думайте!
— І що ж нам — тебе просто відпустити? — спитав один.
— Тоді справник нас точно знищить! — злякався другий.
— Краще не треба! — скрикнув третій.
— Ні, не просто відпустити. Я вас на викрадачів доньки інженера Бойда виведу. Вони вночі новий викуп отримали, знову сорок тисяч, — закинув я гачок.
— Що? Та не бреши! За дурнів нас маєш? Викуп же справник забрав!
— Перший він забрав, а другий узяли викрадачі. Я їх намагався зловити вночі, але втекли, гади, гранату в мене кинули.
— Ага, щось казали, наче біля залізниці вибух був. Та бреше він, обдурити хоче! Ви ж чули, що він хитрий, цей Іван Карпович! Вигадав про викуп і про викрадачів! — гомоніли охоронці.
— Чуму знаєте? — спитав. Здивував їх, вирячилися. — Чума серед викрадачів, ще двоє з Бессарабії босяків і Степан Кравченко, пам’ятаєте такого?
Ще більше здивувалися стражі. Стоять, перезираються.
— Той Степан, що англійців потрусити хотів, але спіймали його, — нагадав я.
— Так він же на каторзі, в Сибіру! — сказав один.
— Утік він, іще восени! Нам депеша приходила! Ми до батька їздили, щоб дізнатися, чи не з’являвся. Але виявилося, що батько помер, — згадав інший.
— Явився Стьопка і затіяв те, що раз не вдалося. Тільки тепер уже підготувався краще, — пояснив я.
— І ти знаєш, де вони?
— Де вони, і де гроші. Сорок тисяч. Знаю.
— Кажи де! — посунули на мене, а я посміхнувся.
— Е, ні, хлопці, так діло не піде. Я вам зараз скажу, а ви мене в яму! Давайте так. Я вас відведу до хати у степу, де викрадачі ховаються. Разом візьмемо їх. Вам — гроші, сорок тисяч, а мені — дівчинка, інженерова донька. Я ж її обіцяв знайти. Так поділимо і розійдемося з миром. А що ви зі справником зробите — ваш клопіт. Але щось робіть, бо він вас так не залишить.