— Тварюка! — Чума спробував підвестися, ледь зіпнувся на ноги і знову впав. Його почало судомити, він хрипів, лаявся, стогнав, а потім заскавчав, кілька разів сіпнувся і закляк.
— Ну що ти там, віддав богу душу, га, Чума? — спитав чоловік і обережно визирнув з-за хати. — Який ти грізний був, усе ножичком своїм хизувався, а навіть подумати не міг, що мозок небезпечніший за будь-який ніж! Дурнем мене вважав. А я ж, Чума, Сибір пройшов. З каторги нас восьмеро тікало, один я політичний, а інші кримінальники, такі самі зухвалі, як і ти. Вели вони мене, щоб з’їсти, дурня такого, коли харчі закінчаться. Це в них звалося «втеча з бичком». Вони ж досвідчені, вони ж хитрі, вони ж сильні, а я що, я каліка кульгавий, політичний, нічого не знаю, крім світлого майбутнього, але вгодований, «бичок» — що треба. Так вони думали. І от закінчилася їжа, і вже нічого вечеряти. Сіли двоє ножі точити. Для мене ножі. А я наче не розумію, балакаю собі, вишукано, як умію. Бачу, пішов один до річки водички попити. Ну, і я з ним. Потім повернувся, кажу, що Шнурок упав і головою об каміння вдарився. Пішли вони, лежить мертвий Шнурок. Каміння ж мокре, послизнувся, впав, та так невдало, просто на каменюку, мозок аж пирснув. Шнурка їсти почали, а мене на потім залишили. Далі тайгою йдемо. Коли доїли, нашептав я Мітяю, що Санька Ніс про нього погано сказав. Дуже погано. Мітяй до Носа, а той молодий, гарячий — за ножі взялися. Мітяй мертвий, Ніс доходить. Знову ми при свіжині. Далі я у Сохатого його тютюн украв і Соплі в торбу поклав. Сохатий кинувся, а тютюну немає. Почав торби перевіряти, знайшов, назвав Соплю щуром, а той битися кинувся і Сохатого вбив, одним ударом. Здоровий же був, чисто тобі Голіаф. Але інші потім Соплю вбили, бо щура не можна залишати. Так і далі йшло. Коли сам старий Арап лишився, він щось підозрювати про мене почав. Але взнаки не дав, ночі чекав. А я чекати не став. Забив його ціпком, із яким ішов. Їсти не їв, бо старий він і худий, наче тараня. Сам на станцію вийшов. Без нікого. Ось як! А дражнили ж мене Паничем, мовляв, не знаю я звичаїв злодійських і розмовляю, наче інститутка якась. Воно-то, може, й так, але я був від усіх хитрішим. І від тебе, Чума, теж. Хотів ти мене на ніж підняти, а натомість сам у блювоті сконав.
Чоловік вийшов з-за хати, помітно накульгуючи. Уважно вдивлявся у темряву. Мабуть, боявся, що Чума вдає мертвого й чекає, аби вистрелити. Постояв-постояв, потім підійшов. Перевірив тіло. Засміявся.
— Подолано Чуму, я переможець, браво, тепер я поспішаю до грошей на забаву! — виразно продекламував, узяв Чуму за ноги й потягнув до хати. Важко було, аж захекався. Тут охоронці підхопилися, скориставшись його зосередженістю на тілі, наблизилися й кинулись на викрадача. Збили з ніг, може б, і вбили, але я крикнув, щоб залишили мені. Обшукали, забрали зброю і все цінне. Панич злякався, мовчав, тільки тремтів. Я схопив його за барки й потягнув до хати. Там горіла пара свічок. Біля столу лежали двоє мертвих босяків із піною на губах.
— Де дівчинкаа? — спитав я. Панич вирячився на мене й мовчав. Довелося дати кілька ляпасів.
— Іване Карповичу! — видихнув він. Упізнав, мерзотник, мабуть, у журналах портрет мій бачив. — Як ви мене знайшли?
— Дівчинка де? — поки я питав, охоронці схопили валізу, вивалили грошву на стіл і почали ділити. Панич сумовито за цим спостерігав. — Не туди дивишся, мерзотнику.
Повалив його на підлогу і притиснув горлянку ціпком. Він закахкав, захрипів. Я потримав його, а потім відпустив.
— Востаннє питаю, дівчинака де?
— Я скажу, скажу! Тільки ви мене не вбивайте! — прошепотів Панич.
— Кажи.
— Як скажу, то навіщо я вам? — Спитав і несподівано підморгнув мені. Поглядом показав під лавку. Там на підлозі тьмянів револьвер. Кивнув у бік охоронців, які страшенно напружено і серйозно рахували гроші. Пропонував мені схопити револьвер і всіх перестріляти, щоб гроші забрати. — Дівчинка вам, гроші мені — й розійдемося, — ледь чутно прошепотів. Аж очі в нього запалали. Я ударив в обличчя.
— Де дівчинка? — спитав і взявся за кийок, знову душити.
— Не треба! Не треба! — злякався Панич.
— Де тіло лежить?
— Яке тіло? — Панич дуже щиро здивувався й цим мене втішив. — Яке тіло? Та жива вона! Продав я її, продав. Усе розповім — і кому, і коли, і де. Тільки не вбивайте! Навіщо вам мене вбивати? Навіщо?
Я намагався зрозуміти, бреше він чи ні, але не міг. Такі вже очі масляні, що не розбереш нічого. Міг брехати, а міг і правду говорити.
— Кому продав?
— Більше нічого не скажу. Бо ви ж потім мене вб’єте! Не скажу, хоч ріжте мене на шматки!
— Різати? Це ти добре вигадав! — Я підвівся. — Хлопці, ножа не бачите? Треба цього товариша на смуги пустити.
Хлопці й уваги на мене не звернули, аж прикипіли до грошей, усе рахували. А Панич злякався, затремтів.
— Не треба, не треба, не треба! — задзявулів.
— Заберіть його звідси, заважає! — сказав один. Я свічку взяв і витяг Панича на вулицю. Дорогою ніж помітив, узяв, показав йому.
— Жартувати я не буду, а буду різати. Чи одразу все розповіси, чи потім, коли тебе поменшає, — твоя справа. Але розповісти доведеться. Почну з носа. — Схопив я його за ніс і ножа приставив. Тут Панич усе і розповів. Що дівчинку ще першого дня продав циганам, табір яких на Катеринослав прямував. Я спочатку не повірив, бо часто брешуть, що цигани чи жиди дітей крадуть. Але Панич присягнув, що саме циганам продав.
— Їм дівчинка була потрібна, білява або руденька. А в мене ж якраз руденька. Вони ж із Єлисаветграда їхали, чому б не продати?
І давали триста рублів.
— Звідки в циган такі гроші? — засумнівався я.
— Не знаю. Думаю, хтось замовив їм дитину. Бо гроші в конвертику були. Бачили ви, щоб цигани гроші в конвертику носили?
— Не бачив. Що за табір? Як їх головного звали?
Про головного Панич не знав, але коли я йому ножем до носа торкнувся, дуже докладно розповів, які там вози були, які коні, що за люди. Серед іншого згадав, що був у циганів ведмідь, який, коли німецьку мову чув, страшенно дратувався і ревіти починав.
— На початку війни той ведмідь великі гроші приносив. А зараз уже все одно людям, хоч німець, хоч австріяк, а хоч і турок. — Панич зітхнув, а сам дивився на хату. — І що ж оце вам, Іване Карповичу, не хочеться отих грошей? Сорок тисяч! Великими купюрами!
— Не хочеться.
— Святий ви, чи що?
— Я не зажерливий.
— Невже багатим стати не хочете?
— Я й так не бідний.
— Сорок тисяч, а візьмуть їх якісь невігласи. Скажіть хоч, хто вони, бо я не роздивився.
— Охоронці поліцейські.
— Справникові люди? А щоб йому! Та чи першого викупу йому замало! — аж образився Панич. — Усе ж так розплановано добре було! Не операція, а мрія! Я ж її з осені обмірковував, кожну дрібницю сто разів обдумав. І ось приїхав касир із заводу, я метрів за сто ховаюся, вискочили люди справника. Касир давай стріляти. Одного поклав, і його вбили. Я вже хотів другого покласти і гроші взяти, коли тут сам справник з’явився. Схопив валізу, у візок кинув і поїхав геть, гад такий! Хоча яке він право на ті гроші мав? Та ніякого! Мої вони були, мої!
— То ти збирався касира застрелити й гроші забрати, а справник тебе випередив?
— Випередив, гад такий, випередив. Я ж і подумати не міг, що ті дурні англійські поліцію сповістять. От навіщо? Хіба вони не знали, що справник наш — гірший за всіх злодіїв мерзотник?
— Навіщо ти гувернантку так ударив? Ледь не вбив. Упізнала вона тебе?
— Упізнала. Я ж і раніше підходив, коли слідкував, коли вона до парку з дитиною ходить. Нащо мені свідок? Убивати збирався, але в останню мить рука зрадила. І слава Богу.
— Хоч про Бога не згадуй, покидьку, — сказав суворо.
— Та я, може, Іване Карповичу, і покидьок, і мерзотник, і вбивця, і плоть людську їв, але все одно крові на мені менше, аніж на вас, улюбленці публіки, найкращому сищику імперії. Скільки вже ви людей на той світ відправили? Мені до вас далеко, дуже далеко. Тож про Бога мені говорити не забороняйте. Бо раз вам можна його згадувати, то мені — тим паче, — засміявся він так тихенько і отруйно.