(16.09.1898-21.01.1987) — поручик Армії УНР (полковник в еміграції).
Народився на Полтавщині. Останнє звання у російській армії — прапорщик.
У 1920 р. був молодшим старшиною у 5-й Херсонській дивізії Дієвої армії УНР.
У 20—30-х рр. служив контрактовим офіцером у польських Військово-повітряних силах. Останнє звання у польській армії — капітан, посада — відповідальний за матеріально-технічне забезпечення авіаційної бази № 3.
Нагнибіда Сергій, фото 20-х років (За Державність. — Варшава. — 1939. — Ч. 9)
У вересні 1939 р. був інтернований у Румунії. З 1951 р. жив на еміграції у США. Похований у Баунд-Бруці.
Некролог//Сурмач. — 1987. — С. 100; Руккас А. Участь українців — контрактних офіцерів польської армії у вересневій кампанії 1939//Київська Старовина. — Київ. — 2003. — Ч. 3. — С. 99.
(27.09.1884—?) — начальник канцелярії військового міністерства УНР.
Народився в Єйську Всевеликого Війська Кубанського. Закінчив Тифліське піхотне юнкерське училище. З 24.12.1915 р. — полковник. У 1917 р. — командир 70-го Сибірського стрілецького полку, згодом — запасного полку у Пермі.
Один із ініціаторів українізації у частинах пермської залоги. З 24.04.1918 р. — працівник Військового міністерства УНР. З 24.05.1918 р. — помічник начальника канцелярії Військового міністерства Української Держави. З грудня 1918 р. — начальник комендантської частини Військового міністерства УНР. З 05.07.1919 р. до грудня 1919 р. — начальник загальної частини канцелярії Військового міністерства УНР. Подальша доля невідома.
ЦДАВОУ. — Ф. 1075. — Оп. 2. — Спр 41. — С 64–67; Спр. 37. — С. 170–175; Швець А. Історія Полуботківського полку//Українське Козацтво. — 1969 — Ч. 5(13). — С. 25.
(8.08.1897—?) — сотник Армії УНР.
Народився у с. Дишів Липовецького повіту Київської губернії. Закінчив Житомирську школу прапорщиків (18.12.1915), служив прапорщиком 508-го піхотного Черкаського полку. З 16.07.1917 р. служив у 116-му піхотному запасному полку, з 20.11.1917 р. — у 110-му піхотному запасному полку. Останнє звання у російській армії — поручик.
З 21.12.1917 р. — командир роти Українського Козацького запасного полку Кавказького фронту. У серпні 1918 р. повернувся в Україну. 04–24.10.1918 р. — командир сотні Окремого Чорноморського Коша Армії Української Держави. 24.10.—25.11.1918 р. перебував під слідством за виступ проти гетьмана П. Скоропадського на старшинському зібранні Чорноморського Коша. З 25.11.1918 р. — командир Окремого Кальницького куреня військ Директорії, голова надзвичайних судів у Липовці та Ковелі. З 01.04.1919 р. — командир 1-го куреня 1-го Сірожупанного полку Дієвої армії УНР. У червні—липні 1919 р. — помічник командира 1-го Сірожупанного полку Дієвої армії УНР. З 15.08.1919 р. — у резерві старшин при Головному інтендантському управлінні. 26.12.1919 р. був інтернований польською владою. 15.02.1920 р. — обраний головою громади українських старшин у таборі Ланцут. З 09.06.1920 р. — приділений до Гарматного запасного куреня 3-ї гарматної бригади 3-ї Залізної дивізії Армії УНР. З 29.06.1920 р. — начальник інформаційної філії розвідчого управління Генерального штабу УНР. Доля після 1921 р. невідома.
ЦДАВОУ. — Ф. 1075. — Оп. 1. — Спр. 68. — С. 75–76.
(23.04.1887–1921?) — командир 4-го авіаційного загону Дієвої армії УНР.
Походив з родини колезького асесора Херсонської губернії. Закінчив Одеське міське училище, школу авіації військового часу Імператорського Московського товариства повітроплавання (1915), два додаткових курси Севастопольської авіаційної школи (1916 та 1917). З 2.10.1915 р. льотчик 13-го корпусного авіаційного загону. У повітряному бою 26 листопада 1916 р. сам вступив у бій з трьома ворожими літаками, причому одного з них збив і виконав завдання з бомбування ст. Єловка. За цей подвиг був нагороджений орденом Св. Георгія IV ступеня.
З 08.08.1917 р. — член Центральної Ради. З березня 1918 р. — начальник авіації Армії УНР, згодом — Армії Української Держави. Станом на 16.08.1919 р. — командир 4-го авіаційного загону Дієвої армії УНР. З 18.10.1919 р. — інспектор авіації Дієвої армії УНР. 01.11.1919 р. був звільнений з посади інспектора та повернувся на посаду командира 4-го авіаційного загону. У 1920 р. мешкав у Києві, працював інженером. З вересня 1920 р. очолював Комітет звільнення України, що провадив підпільну боротьбу проти радянської влади. З весни 1921 р. — член Всеукраїнського центрального виконавчого комітету. Разом з іншими керівниками комітету планував почати повстання проти радянської влади у Холодному Яру, а звідти вирушити на Київ. Влітку 1920 р. захоплений ЧК, ймовірно — страчений.
ЦДАВОУ. — Ф. 1075 — Оп. 1. — Спр. 49. — С. 1–4; Білон П. Спогади. — Пітсбург. — 1952; Українська Центральна Рада, зб. док. — Київ. — 1996. — Т. 1. — С. 237; Авіаторьі — кавалеры ордена Св. Георгия и Георгиевского оружия периода Первой мировой войны 1914–1918 гг. — Москва. — 2006. — С. 201; Голинков Д. Л. Крушение антисоветского подполья 'СССР. — Москва. — 1978. — Кн. 2. — С. 139.
(?—?) — голова військового суду при Військовому міністерстві УНР.
Народився у Житомирі. Станом на 01.01.1910 р. — поручик 95-го піхотного Красноярського полку (Юр'єв). Останнє звання у російській армії — полковник.
До грудня 1918 р. — товариш голови військового суду 5-го Чернігівського корпусу Армії Української Держави. З січня 1919 р. — голова військового суду при канцелярії Військового міністерства УНР. Був головою суду, який розглядав справи заарештованих, за погромну діяльність, повстанських отаманів Палієнка, Віденка, Святненка, Семосенка та Яценка (начальника штабу загону Семосенка). Доля після жовтня 1919 р. невідома.
ЦДАВОУ — Ф. 1075. — Оп. 2. — Спр. 37. — С. 206–207.
(28.05.1881-?) — полковник Армії УНР.
Народився у м Києві. Походив з купців Київської губернії. Закінчив Миколаївський кадетський корпус (1899), Костянтинівське артилерійське училище (1902), вийшов підпоручиком до 1-ї кінно-гірської батареї кінно-гірського гарматного дивізіону (Київ), у складі якого брав участь у Першій світовій війні. Був нагороджений всіма орденами до Святого Володимира IV ступеня з мечами та биндою та орденом Святого Георгія IV ступеня (за бій 28.05.1916). Останнє звання у російській армії — підполковник.
У 1917 р. — командир кінної батареї 12-ї Кавалерійської дивізії, яку 21.12.1917 р. українізував. З 29.04.1918 р. — командир Української гарматної бригади, що формувалась на Київщині. З 24.07.1918 р. служив у 4-му Київському корпусі Армії Української Держави. З 26.02.1919 р. — завідувач артилерійської частини штабу Східного фронту Дієвої армії УНР. З 26.08.1919 р. — старшина артилерійського постачання штабу Дієвої армії УНР. З 18.02.1920 р. — командир гарматного полку 2-ї української дивізії, що формувалася у Бресті-Литовському. 21.03.1920 р. полк було перейменовано на 6-ту гарматну бригаду 6-ї Січової стрілецької дивізії Армії УНР. У 1920–1921 рр. — начальник цієї бригади. На еміграції жив у Польщі.
Насонів Валентин, фото 1916 року (надано для публікації російським військовим істориком Валентином Юшком)
РГВИА. — Ф. 409. — Оп. 1. - п/с 10.813; «Искры». — Петроград. — 1916. - № 41; Белградский альбом. — С. 128–129; ЦДАВОУ — Ф. 1075. — Оп. 2. — Спр. 44. — С. 4-зв. — 5; Спр. 653. — С. 104; Самутин Петро. Хронологічні дати VI-i Січової стрілецької дивізії//Вісті Комбатанта. — 1970. — № 5. — С. 12.
(1873—15.06.1919) — генеральний хорунжий Армії Української Держави.
Аджарець за походженням. Закінчив Костянтинівське артилерійське училище (1894), Михайлівську артилерійську академію. Станом на 01.01.1910 р. — штабс-капітан 1-ї Туркестанської артилерійської бригади (Ташкент). Останнє звання у російській армії — полковник.