У 1917 р. — начальник 6-го важкого мортирного дивізіону 6-го армійського корпусу, зі складу якого у листопаді 1917 р. було виділено 2-й Січовий Запорізький корпус. Деякий час був інспектором артилерії цього корпусу.
З середини лютого 1918 р. — інспектор артилерії Окремого Запорізького загону військ Центральної Ради. З 03.03.1918 р. — начальник Окремої Запорізької бригади (згодом — Окремої Запорізької дивізії) Армії УНР, згодом — Армії Української Держави. З 20.05.1918 р. — генеральний хорунжий. 14.10.1918 р. був звільнений за власним проханням. У листопаді 1918 р разом з генералом К. Прісовським (першим командиром Окремого Запорізького загону) займався формуванням т. зв. Окремого загону Вірних Запорожців, що мав увійти до складу військових формувань, що обороняли Київ від військ Директорії. 14–15.12.1918 р. був арештований, перебував під слідством Верховної слідчої комісії для боротьби з контрреволюцією. Невдовзі — звільнений.
Натієв Олександр (посередині), фото 1918 року (Око. — Київ. — 1918. — Ч. 3)
Виїхав на Північний Кавказ, де вступив до Збройних Сил Півдня Росії. Навесні 1919 р. з наказу Денікіна був призначений інспектором з формування білогвардійських військ на Кавказі (у Батумі). Убитий на вулиці у м. Батумі за невідомих обставин.
Монкевич Б. Слідами новітніх запорожців. Похід Болбочана на Крим. — Львів. — 1928; Петрів В. Спомини з часів української революції (1917–1921). — Львів. — 1928. — Ч. 2; 1930 — Ч. 3; 1931. — Ч. 4; Деникин А. Очерки русской смуты. — Берлин. — 1925. — Т. 4. — С. 145.
(1868—?) — полковник Армії УНР.
Народився у м. Чернігів. Станом на 1.01.1910 р. — капітан 28-го піхотного Полоцького полку (м. Петраков). Останнє звання у російській армії — полковник.
У 1920–1921 рр. — старшина Етапового куреня 3-ї Залізної дивізії Армії УНР. Подальша доля невідома.
ЦДАВОУ. — Ф. 3172. — Оп. 1. — Спр. 73. — С. 29.
(?—?) — сотник Армії УНР.
Останнє звання у російській армії — штабс-капітан.
У 1917 р. був учасником українського військового руху — організатором Українського штурмового куреня у складі 102-ї піхотної дивізії на Південно-Західному фронті.
У 1919 р. служив у 1 Південно-Західній добровольчій армії генерала Юденіча.
До Армії УНР повернувся 17 липня 1920 р., був начальником штабу 13-ї стрілецької бригади 5-ї Херсонської дивізії Армії УНР. Протягом 1921–1923 рр викладав у Спільній юнацькій школі та на Курсах штабових старшин Армії УНР. У 1922 р. деякий час — в. о. начальника штабу 4-ї Київської дивізії Армії УНР. Представлявся до рангу підполковника, але через службу в армії Юденіча так і не був підвищений.
Науменко Юрій, фото 20-х років (За Державність. — Варшава. — 1937. — Ч. 7)
У 1920—30-х рр. жив на еміграції у Польщі.
Науменко Ю. Моя служба в 5 Херсонській стрілецькій дивізії//За Державність. — Варшава. — 1937. — Ч. 7. — С. 165–180.
(?—?) — командир полку Дієвої армії УНР.
Походив з селян Бессарабії. Служив унтер-офіцером лейб-гвардії Литовського полку.
З 16.01.1919 р. до 19.05.1919 р. — командир 57-го пішого дієвого Гайсинського полку Дієвої армії УНР.
(Серед вояків колишньої російської армії значився Негруш Каетан Григорович (? — до 25.02.1931), який помер у Кишиневі та був похований на місцевому Вірменському цвинтарі. Враховуючи рідкісне прізвище та певне відношення обох до Бессарабії можна припустити, що Неграш і Негруш — одна й та сама особа.)
ЦДАВОУ. — Ф. 4587. — Оп. 1. — Спр. 1. — С. 4–5; Пузицький А. Боротьба за доступи до Київа//За Державність. — Каліш. — 1935. - № 5. — С. 26; № 6. — С 15; Незабытые могилы. — Москва. — 2004. — Т. 5. — С. 57.
(21.03.1896 — після 1965) — сотник Армії УНР.
Походив з селян с. Глодоси Єлисаветградського повіту Херсонської губернії. Останнє звання у російській армії — поручик.
Недайкаша Василь, фото 1931 року (Євген Коновалець та його доба. — Мюнхен. — 1974)
Наприкінці 1917 р. — навесні 1918 р. — один із керівників Вільного Козацтва у с. Глодоси Єлисаветградського повіту Херсонської губернії. У червні 1919 р. разом з іншими мешканцями села Глодоси вступив до загонів Махна, у складі яких на початку вересня 1919 р. перейшов до Дієвої армії УНР. Був командиром кулеметної сотні 14-го полку Низових Запорожців 5-ї Селянської дивізії, сформованої з селян с. Глодоси. У листопаді 1919 р. з наказу Ю. Тютюнника повернувся додому для організації селянських повстань проти білих та червоних. У квітні 1920 р. на чолі загону у 60 чоловік — своїх односельчан — приєднався до Дієвої армії УНР, яка рейдувала у Першому Зимовому поході. Згодом цей загін було перейменовано на курінь Низових Запорожців Збірної Запорізької дивізії. У травні 1920–1922 рр. — командир 6-го куреня Низових Запорожців 2-ї Запорізької бригади 1-ї Запорізької стрілецької дивізії Армії УНР.
З 1928 р. — на посаді начальника відділення у 2-му відділі розвідки Генерального штабу Військового міністерства УНР в екзилі. У 1939 р. жив у Сансі (Франція), був одним із ініціаторів вступу українських добровольців до Французького іноземного легіону для боротьби з німцями.
Після Другої світової війни був одним із керівників Товариства бувших вояків-українців у Франції.
Михайлик М. Українське село в часи національної революції//Літопис Червоної Калини. — Львів. — 1934. — Ч. 1. — С. 14. — Ч. 2. — С. 7; Мелешко Ф. Глодоси в часі національної реюлюції//Літопис Червоної Калини. — Львів. — 1934. — Ч. 7–8. — С 20–24; Небелюк М. Під чужими прапорами. — Париж. — 1951. — С 68; Вишнівський О. Пігмеї духом і мораллю. — США. — 1965; ЦДАВОУ. — Ф. 3172. — Оп. 1. — Спр. 98. — С 45.
(18.03.1885-?) — підполковник Армії УНР.
Походив з міщан м. Гайсин Подільської губернії. Закінчив 2-класне Ольгопільське міське училище. 06.11.1906 р. був покликаний на військову службу, служив у 8-му запасному кавалерійському полку. 15.12.1909 р. був звільнений в запас у званні молодшого унтер-офіцера. 21.07.1914 р. — знову мобілізований до армії, зарахований до 1-го паркового дивізіону 12-ї артилерійської бригади. Закінчив Омську школу прапорщиків (17.01.1917). Останнє звання у російській армії — підпоручик.
У 1917 р. служив у 21-му Українському козацькому полку 2-го Січового Запорізького корпусу військ Центральної Ради. У лютому 1918 р. демобілізувався. 13.11.1918 р. був мобілізований до 6-го кінного Кременецького (Ольвіопольського) полку. З кінця листопада 1918 р. — помічник мозирського повітового коменданта УНР. На початку січня 1919 р. вступив зі своїм комендантським загоном до кінно-партизанського полку Січових стрільців під командою отамана Козиря-Зірки. З лютого 1919 р. — помічник командира цього полку. З березня 1919 р. — командир кінного куреня «Запорізької Січі» Дієвої армії УНР під командою отамана Божка (колишнього кінно-партизанського полку). З липня 1919 р. — командир окремої кінної сотні 2-ї дивізії «Запорізька Січ». З 06.12.1919 р. — командир Окремого кінного дивізіону Збірної Волинської дивізії, який 29.01.1920 р. було перейменовано на кінний полк ім. І. Мазепи (згодом — 2-й кінний полк ім. І. Мазепи). На чолі цього полку брав участь у Першому Зимовому поході та кампанії 1920-го р. З 23.06.1920 р. — підполковник. 22.08.1922 р. усунутий з посади командира полку через порушення дисципліни («партизанщина» тощо). 19.12.1922 р. повернувся на посаду командира полку.
Недзвщький Олександр, фото 1919 року (ЦДАКФАУ)