У 20-х рр. жив на Волині. Взимку 1932 р. — восени 1933 р. був начальником розвідчого пункту УНР у м. Корець. Усунутий з цієї посади через фінансові проблеми. У 1930-х рр. мешкав у м. Рівне. Подальша доля невідома.
РГВИА. — Ф. 409. — Оп. 1. - п/с 230–682; ЦДАВОУ — Ф. 1075. — Оп. 2. — Спр. 1067. — С. 17–18.
(10.01.1878-05.02.1956) — полковник Армії УНР (генерал-хорунжий в еміграції).
Неїлов Борис, фото 1920-х років (За Державність. — Варшава. — 1938. — Ч. 8)
Походив з дворян Полтавської губернії. Закінчив Петровський Полтавський кадетський корпус, 3-тє військове Олександрівське училище за 1-м розрядом (1897), служив у Івангородській фортечній артилерії. З 1898 р. служив у кадровій батареї 48-ї артилерійської бригади. З 30.12.1899 р. — у 13-й артилерійській бригаді. З 31.07.1903 р. — у 2-й запасній артилерійській бригаді. З 18.07.1910 р. — у 9-й артилерійській бригаді (Полтава). З 13.07.1913 р. — у 12-й артилерійській бригаді (Камянець-Подільський), у складі якої брав участь у Першій світовій війні. Був нагороджений Георгіївською зброєю. Останнє звання у російській армії — полковник.
З 21.12.1917 р. — начальник 1-го Тракторного артилерійського дивізіону, який був українізований. У 1918 р. — начальник організаційного відділу управління Інспектора артилерії військ Центральної Ради, згодом — Армії Української Держави. З жовтня 1918 р. — Генеральний писар Українського Козацтва. У грудні 1918 р — січні 1919 р. — помічник столичного отамана. У другій половині 1919 р. — державний інспектор Спільної юнацької школи. З 01.07.1920 р. — отаман для особливих доручень при Головному Отамані. 15.09.1920 р. — лектор Камянець-Подільської спільної юнацької школи.
З 1925 р. жив у Перемишлі, займався малюванням ікон та оздобленням церков. У 30-х рр. одержав звання генерала-хорунжого (в еміграції).
У 1944 р. виїхав до Західної Німеччини, став одним із ініціаторів створення Спілки Українських Вояків. У 1950 р. емігрував до США. Помер у Детройті.
ЦДАВОУ. — Ф. 1075. — Оп. 2. — Спр. 651. — С. 39, 48, 49; Спр. 653. — С. 93-а; Ф. 1076. — Оп. 1. — Спр. 1-а — С. 29;РГВИА. - ф. 409. — Оп. 1. - п/с 3047;Полковник Борис Палій-Неїло//Літопис Червоної Калини. — Львів. — 1936. — Ч. 12. — С. 18–19; Некролог//Уіфаїнський Комбатант. — На Чужині. — 1956. — С. 15.
(1888 — після 1938) — підполковник військово-морського флоту УНР.
Походив з дворянської родини Подільської губернії. Закінчив Морське інженерне училище (1911). Останнє звання у російському флоті — підполковник по адміралтейству.
У 1917 р. — член ради Української Чорноморської громади у Севастополі. У 1917–1918 рр. — начальник окремого відділу корабельного будівництва Головної військово-морської технічної управи Морського міністерства Центральної Ради, згодом — Української Держави.
З початку 1919 р. служив у Збройних Силах Півдня Росії — інженер-механік крейсеру «Кагул» («Генерал Корнілов»).
У січні—лютому 1920 р. перебував у розпорядженні українського командувача Чорноморського флоту в Одесі адмірала М. Остроградського.
У лютому 1920 р. виїхав до Криму. Згодом служив рульовим на шхуні «Орлик» у складі Російської армії П. Врангеля.
У 1921 р. приїхав до Польщі, де поступив у розпорядження Морської управи Військового міністерства УНР.
З 1924 р. жив на еміграції у Франції. Подальша доля невідома.
Неклієвич М На українській чорноморській фльоті 20 років тому//Літопис Червоної Калини. — Львів. — 1938. — Ч. 4. — С. 3–4; Список флота на 11.04.1916. — СПб. — 1916. — С. 705.
(?—?) — генерал-хорунжий Армії УНР.
Станом на 01.01.1910 р. — підпоручик, молодший офіцер 9-ї роти 47-го піхотного Українського полку (Вінниця), у складі якого брав участь у Першій світовій війні, нагороджений Георгіївською зброєю (10.11.1915, за бій 14.01.1915) та орденом Святого Георгія IV ступеня (20.11.1915, за бій 09.03.1915). Останнє звання у російській армії — підполковник.
Учасник Першого Зимового походу — командир Збірної бригади Київської дивізії. У 1920 р. — помічник начальника 4-ї Київської стрілецької дивізії Армії УНР. У 1921 р. — командир окремої партизанської групи (60 бійців), яка у ніч з 19 на 20 вересня 1921 р. перетнула радянський кордон та успішно партизанила на Поліссі до кінця листопада 1921 р. Після отримання відомостей про розгром повстанської армії Ю. Тютюнника група повернулася до Польщі. Подальша доля невідома.
Отмарштейн Ю. До історії повстанчого рейду ген. хор. Ю. Тютюнника в листопаді 1921 р.//Літопис Червоної Калини. — Львів. — 1930. — Ч. 6. — С. 12–20; Ващенко П. До рейду 1921 року//За Державність. — Каліш. — 1932. — Ч. 3. — С. 135–139; Філоненко Є. Волинські повстанці в крівавих днях 1920–1924 років//За Державність. — Варшава — 1938. — Ч. 8. — С. 215–235; Тютюнник Ю. З поляками проти Вкраїни. — Харків. — 1924. — С. 76; Омелянович-Павленко М. Спогади українського командарма. — Київ. — 2002. — С. 264, 366.
(?—?) — підполковник Армії УНР.
Останнє звання у російській армії — штабс-капітан.
У 1916 р. — член гуртка офіцерів-україн-ців — військовополонених у таборі Мюлінг. У 1918–1919 рр. — командир куреня 3-го Сірожупанного полку Дієвої армії УНР. З червня 1919 р. — командир куреня 11-го Сірожупанного полку Дієвої армії УНР. У 1920–1922 рр. — командир пішого куреня Спільної юнацької школи. У 1920—30-х рр. жив на еміграції у Польщі.
Прохода В. Записки до історії Сірих (Сірожупанників)// За Державність. — Каліш. — 1929. - № 1. — С. 72–117; Прохода В. Записки до історії Сірих або Сірожупанників//Табор. — Варшава. — 1927. — Ч. 5. — С. 47–62; 1928. — Ч. 6. — С 22–48; Ч. 7. — С. 43–52; 4 8. — С. 53–63; Отрешко-Арський М. Воєнні школи Дієвої армії уНР//Тризуб. — 1973. — Ч. 71. — С. 9–18.
(12.05.1891-?) — підполковник Армії УНР.
Народився у м. Одеса. Останнє звання у російській армії — штабс-капітан.
У 1920–1922 рр. — старшина 3-го збірного Чорноморського куреня 2-ї Волинської дивізії Армії УНР. Подальша доля невідома.
ЦДАВОУ. — Ф. 3172. — Оп. 1. — Спр. 73. — С. 15.
(01.05.1894-?) — підполковник Армії УНР.
Родом з Полтавщини. Закінчив Казанське військове училище (1915), у складі 722-го та 723-го піхотних полків брав участь у Першій світовій війні. Останнє звання у російській армії — поручик.
На службі в Дієвій армії УНР з 1.09.1919 р. — командир сотні 1-го пішого рекрутського полку. У 1920–1922 рр — командир сотні 20-го куреня 3-ї Залізної дивізії Армії УНР.
Закінчив Українську господарську академію у Подєбрадах (1929), працював інженером лісового господарства. З 1945 р перебував на еміграції у Німеччині. Подальша доля невідома.
ЦДАВОУ. — Ф. 5235. — Оп. 1. — Спр. 1596 — С 36
(?—?) — командир полку Дієвої армії УНР.
Станом на 01.01.1910 р. — штабс-капітан 20-го піхотного Галицького полку (Житомир). Останнє звання у російській армії — полковник.
З 10.09.1918 р. — помічник командира 2-го пішого Волинського полку Армії Української Держави. З 21.02.1919 р. — т. в. о. командира 6-го пішого Українського (Житомирського) полку Дієвої армії УНР. Подальша доля невідома.
ЦДАВОУ. — Ф. 4587. — Оп. 1. — Спр. 3. — С. 16.
(21.08.1893 — до 1973) — підполковник Армії УНР.
Народився у Владикавказі. Закінчив Єлісаветградське комерційне училище. 24.03.1914 р. був мобілізований до армії. За бойові заслуги був підвищений до звання прапорщика. Закінчив кулементі курси при штабі 39-ї піхотної дивізії, командував кулеметною командою. Був 4 рази поранений. Останнє звання у російській армії — штабс-капітан.