(02.09.1894-7.04.1965) — підполковник Армії УНР.
Народився у с Підпилип'є Подільської губернії. Закінчив 8-класне Камянець-Подільське технічне училище, Сергіївське Одеське артилерійське училище (1914). З 01.12.1914 р. — підпоручик Осовецької фортечної артилерії. У подальшому служив у 9-й Сибірській стрілецькій артилерійській бригаді. У 1917 р. закінчив два прискорених курси Військової академії Генерального штабу, служив молодшим ад'ютантом штабу 4-го Сибірського корпусу. Під час Першої світової війни був двічі контужений, нагороджений всіма орденами до Святого Володимира IV ступеня з мечами та биндою.
Нізіенко Олександр, фото 1919 року (ЦДАВОУ)
У 1918 р. був зарахований до кадрів Армії Української Держави. Під час протигетьманського повстання обійняв посаду командира 4-го кінно-гарматного полку, який перейшов на бік військ Директорії. З 20.01.1919 р. — начальник штабу подільської губернської комендатури. З 07.02.1919 р. — начальник штабу 20-ї дієвої дивізії Дієвої армії УНР. З 06.03.1919 р. — начальник відділу штабу 8-го Катеринославського Коша Дієвої армії УНР, у складі якого у квітні 1919 р був інтернований у Румунії. З 17.05.1919 р. — в. о. начальника штабу 8-ї Запорізької дивізії Дієвої армії УНР. З 09.11.1919 р. — штаб-старшина для доручень командувача Дієвої армії УНР. 07.12.1919 р. був інтернований польською владою.
З 07.02.1920 р. — начальник оперативної частини штабу 4-ї бригади Армії УНР. З 31.03.1920 р. — начальник штабу 4-ї бригади 2-ї дивізії Арллії УНР (згодом — 7-ма стрілецька бригада 3-ї Залізної дивізії). З 25.07.1920 р. — підполковник.
У 20—30-х рр. жив на еміграції у Польщі. Під час Другої світової війни виїхав до Німеччини. Згодом емігрував до Австралії. Помер та похований у м. Водонзі (Австралія).
ЦДАВОУ. — Ф. 1075. — Оп. 1. — Спр. 67. — С 223–226; Ф. 1078. — Оп. 2. — Спр. 54. — С 5; Прохода В. Записки непокірливого. — Торонто. — 1969. — Кн. 1. — С. 375; Дороговказ. — Торонто. — 1965. — Ч. 24/25.
(?—8.06.1960) — підполковник Армії УНР.
Народився у Житомирі. Закінчив кадетський корпус та військове училище. Під час Першої світової війни служив у 10-му гренадерському Малоросійському полку російської армії. Був нагороджений орденом Святого Георгія IV ступеня (01.06.1915, за бій 11.10.1914). Останнє звання у російській армії — капітан.
Нікітін (Нікітін-Сольський) Євген, фото 1920 року (ЦДАВОУ)
З січня 1919 р. — командир сотні, а з травня 1919 р. — пішого куреня Житомирської спільної юнацької школи. У 1920–1921 рр. — ад'ютант та командир куреня Спільної (Кам'янецької) військової школи.
У 1943–1945 рр. — старшина штабу та командир батальйону у 14-й гренадерській дивізії військ СС (Українська № 1). Помер та похований у Гаддерсфельді (Німеччина).
Петрів В. Житомирська юнацька школа//Літопис Червоної Калини. — Львів. — 1936. — Ч. 7–8. — С 15; «Русский Инвалид». — Петроград. — 1915. — № 124; Вісті братства колишній вояків 1 УД УНА — Мюнхен — 1960. — Ч. 99.
(?—?) — командир полку Дієвої армії УНР.
Народився у с. Соколівка Осипівського повіту Подільської губернії. У вересні 1914 р. був мобілізований до армії. Останнє звання у російській армії — штабс-капітан.
У 1918 р. служив у 10-му пішому Липовецькому полку. З 25.11.1918 р. до березня 1919 р. — командир цього полку. Подальша доля невідома.
ЦДАВОУ. — Ф. 4591. — Оп. 1. — Спр. 6. — С 2, 76.
(02.01.1880-?) — старшина Дієвої армії УНР.
Народився у Самарській губернії. Закінчив 3-тє військове Олександрівське училище (1899), вийшов до 1-го піхотного Невського полку (Смоленськ). Закінчив Військово-інтендантську академію за 1-м розрядом (1907), служив у інтендантському управлінні Варшавської військової округи. З 06.12.1911 р. — інтендант 18-ї піхотної дивізії. Останнє звання у російській армії — полковник.
З 20.11.1918 р. та станом на 09.1919 р. — начальник організаційного відділу Головного управління Генерального штабу Дієвої армії УНР. Подальша доля невідома.
ЦДАВОУ. — Ф. 1075. — Оп. 2. — Спр. 37. — С. 201–204; Список подполковникам на 1913. — СПб. — 1913. — Ч. 2. — С. 91.
(28.07.1871—?) — генеральний хорунжий Армії Української Держави.
За походженням — кубанський козак. Закінчив Новоросійський університет (Одеса), Київське піхотне юнкерське училище (1895), вийшов хорунжим до 5-го Кубанського пластунського батальйону. У 1904–1905 рр. брав участь у Російсько-японській війні. Закінчив Олександрівську військово-юридичну академію. З 04.05.1907 р. — помічник військового прокурора військово-окружного суду. З 06.12.1911 р. — полковник. З 24.05.1915 р. — завідувач автомобільної частини штабу Південно-Західного фронту. З 1917 р. — генерал-майор.
Наприкінці 1917 р. керував автопанцерним відділом Військового міністерства Центральної Ради. З 27.06.1918 р. до кінця грудня 1918 р. — інспектор автомобільних частин Української Держави. Подальша доля невідома.
Монкевич Б. Дещо про співпрацю панцирних авт підчас оборони Київа в січні 1918 р.//Літопис Червоної Калини. — Львів. — 1931. — Ч. 6. — С. 11–12; Список полковников на 1914. — СПб. — 1914. — С. 1052.
(1869 — після 1927) — генерал-хорунжий Армії УНР.
На військову службу вступив у 1887 р. Закінчив 2-ге військове Костянтинівське училище. Станом на 01.01.1910 р. — підполковник, служив на посаді бібліотекаря Костянтинівського артилерійського училища. У 1916–1917 рр. — командир 183-ї гарматної бригади. Був нагороджений орденом Святого Георгія IV ступеня. Останнє звання у російській армії — генерал-майор.
В українській армії з 12.01.1918 р. — помічник начальника Головної шкільної управи Військового міністерства Центральної Ради. З 16.01.1918 р. — начальник артилерії Київської військової округи. З квітня 1918 р. — урядовець для доручень Міністерства земельних справ УНР. З 20.01.1919 р. — інспектор артилерії 10-го дієвого корпусу. Дієвої армії УНР 16.05.1919 р. потрапив у Луцьку до польського полону.
У таборах для військовополонених дав згоду вступити до білої армії. Проходив додаткове навчання в артилерійській школі в Англії для обслуговування гармат англійських систем. Деякий час був інспектором артилерії 2-го корпусу Північно-Західної білогвардійської армії генерала Юденіча. Після розгрому цієї армії виїхав на Балкани, звідки незабаром повернувся в Україну.
З 09.07.1920 р. — знову в українській армії. З 01.08.1920 р. — начальник відділу зброї Артилерійської управи Армії УНР.
З 1921 р. — на еміграції у Чехо-Словаччині. Відомий церковний діяч, автор рукописів спогадів «Дневник командира — Великая война 1914–1917» та «Дневник скитальца», де значне місце присвячено службі в українській армії.
ГАРФ. — Ф. 6247, особистий фонд Новицького І. В.; ЦДАВОУ. — Ф. 1075. — Оп. 2. — Спр. 730. — С. 126–127.
(?—?) — підполковник Армії УНР.
Останнє звання у російській армії — поручик.
У 1919 р. служив у 1-й Північній дивізії Дієвої армії УНР. У складі Збірного Сірожупанного полку Збірної Волинської дивізії брав участь у Першому Зимовому поході (лицар Залізного Хреста). У другій половині 1920 р. — 1923 р. служив у штабі 4-ї Сірої бригади 2-ї Волинської дивізії Армії УНР.
У 20—30-х рр. жив у Костополі поблизу Рівного, працював бухгалтером.
У 1942 р. був заступником командира трьох сотень «Поліської Січі» отамана Бульби-Боровця, сформованих у Костополі. Згодом брав активну участь в організації та бойових діях Української повстанської армії. Подальша доля невідома.