Походив із козаків м. Березова-Лука Миргородського повіту Полтавської губернії. Закінчив 6 класів Роменського реального училища. Вступив на військову службу добровольцем із початком Першої світової війни. З 28.09.1914 р. — рядовий 52-го Сибірського стрілецького полку. 14.09.1914 р. був поранений у бою під с. Баткув-Манагов. За бойові заслуги дістав відзнаки Святого Георгія IV (№ 141.812), III (№ 90.320) та II ступенів, а також медаль Святого Георгія IV ступеня. Закінчив Оренбурзьку школу прапорщиків (19.01.1916 р.), вийшов прапорщиком до 146-го піхотного запасного батальйону. З 22.05.1916 р. — молодший офіцер 7-ї роти 333-го піхотного Глазовського полку. 01.09.1916 р. дістав кульове поранення наскрізь у ліву ногу. З 15.12.1916 р. — в. о. командира 6-ї роти 333-го піхотного Глазовського полку. З 20.01.1917 р — підпоручик, з травня 1917 р. — поручик. За даними української реєстраційної картки останнє звання у російській армії — штабс-капітан, але у своїх мемуарах писав, що був лише поручиком. Під час Першої світової війни одержав всі ордени до Святого Володимира IV ступеня з мечами та биндою та ще одну відзнаку Святого Георгія IV ступеня з лавровою гілкою. Восени 1917 р. — командир роти та «Батальйону Смерті». 12–23.10.1917 р. був командувачем військ т. зв. Вятської республіки. Був поранений: 21.01.1915 р., 08.07.1915 р., 30.08.1916 р., 25.02.1918 р. Згодом переїхав в Україну.
Дяченко Петро, фото поч. 30-х років (За Державність. — Торонто. — 1966. — Ч. 11)
27.03.1918 р. у Полтаві з невеличким партизанським загоном влився до кінної сотні 2-го Запорізького пішого полку Армії УНР. З 23.04.1918 р. — командир чоти цієї сотні. З 16.11.1918 р. — командир сотні, яка наприкінці 1918 р. була розгорнута у Кінний дивізіон Чорних Запорожців ім. полковника П. Болбочана Дієвої армії УНР. З 17.01.1919 р. командир дивізіону. З 17.03.1919 р. — командир Кінного полку Чорних Запорожців (або Чорношличників) Дієвої армії УНР. З липня по листопад 1919 р. за сумісництвом також виконував обов'язки командира 3-ї окремої кінної бригади Запорізької групи Дієвої армії УНР, яка складалася з Гордієнківців та Чорних Запорожців. На чолі Кінного полку Чорних Запорожців брав участь у Першому Зимовому поході та українсько-польської військової кампанії 1920 р. Був знову двічі поранений (26.02.1920, 28.08.1920). Останнє поранення під час кінної атаки під с. Білошівці мало наслідком неправильне зростання лівої ноги, через що П. Дяченко шкутильгав. Однак 08.10.1920 р. знов повернувся до виконання обов'язків командира полку.
З 1928 р. — контрактовий офіцер польської армії. Служив у складі 3-го полку шеволежерів у Сувалках. Закінчив Вищу військову школу. Останнє звання у польській армії — майор.
Брав участь у Німецько-польській війні у вересні 1939 р., знову був поранений та інтернований у Литві. Навесні 1940 р. повернувся до Сувалок. Служив начальником місцевої поліції, згодом — начальник поліції у Холмі.
У 1941–1942 рр. працював у німецьких окупаційних установах в Україні (на Чернігівщині та Полтавщині). З серпня 1942 р. — начальник штабу Поліської Січі отамана Т. Бульби- Боровця. У березні 1943 р. був заарештований німцями у Києві, але через два тижні звільнений. Допомогав становленню Української повстанської армії: передав у її розпорядження документи, зброю, радіостанції тощо. З березня 1944 р. — начальник штабу Українського легіону самооборони на Холмщині (31-й батальйон СД). За польськими джерелами з цим легіоном брав участь у боях проти Варшавського повстання. На початку 1945 р. — командир 3-го полку 1-ї Української дивізії Української національної армії. 22.02.1945 р. був призначений командувачем протипанцерної бригади «Вільна Україна» у складі сухопутних сил німецької армії (Вермахту). З 07.03.1945 р. — начальник 2-ї Української дивізії Української національної армії генерала П. Шандрука, одержав звання генерал-хорунжого. У травні 1945 р. на чолі дивізії здався у полон американським військам.
Згодом виїхав до США, жив у Філадельфії, похований у Баунд-Бруці.
ЦДАВОУ. — Ф. 1075. — Оп. 2. — Спр. 666. — С 173; Спр. 927. — С 48–53; РГВИА. — Ф. 409. — Оп. 1. - п/с 156–171. - п/с 288–379; Дяченко П. Чорні Запорожці// Центральна науково-довідкова бібліотека Головного архівного управління, Рукопис; Дяченко П. Протипанцерна бригада «Вільна Україна»//Вісті Комбатанта. — 1972. — Ч. 4. — С 8-16; О.Ш. Село Наливайки//Табор. — Варшава. — 1928. — Ч. 8. — С 64–75; Монкевич Б. Чорні Запорожці. — Львів. — 1929; Shandruk Р. Arms of valor. - 1959; Вісті Комбатанта — 1965. — Ч. 2. — С. 63; Боляновський А. Українські військові формування в збройних силах Німеччини (1939–1945). — Львів. — 2003; Гірняк К. Український легіон самооборони. — Торонто. — 1977; Гладич В. 2-га Українська дивізія уНР//Українське Козацтво. — 1972. — Ч. 1 (19). — С. 40–41; Омелянович-Павленко М. Спогади українського командарма. — Київ. — 2002; Некролог//Вісті Комбатанта. — Нью-Йорк. — 1965. — № 2. — С. 63; Архівна спадщина по ген. П. Дяченкові//Вісті Комбатанта. — Нью-Йорк. — 1967. — № 3 — С 50; Смовський К.
«Чорному Запорожцеві»//Вісгі братства бувших вояків 1 УД УНА. — Мюнхен. — 1959. — Ч. 94. — С. 171–172; Ч. 95. — С 196–199; Sklodowski К 3 Pulk Szwolezerow Mazowieckich imienia pik. Jana Kozietulskiego 1920–1939, Suwalki. - 2004. - S. 27, 31, 37, 38,44, 110, 130,146, 172.
Учасники з'їзду Вільного Козацтва у Чигирині, 16–17 жовтня 1917 року. Посередині — організатор з'їзду капітан Полтавець-Остряниця та генерал Павло Скоропадський (ЦДАКФДУ)
Е-Є
(06.11.1874—?) — полковник Армії УНР.
Народився у м. Мітава Курляндської губернії. Закінчив кадетський корпус, Костянтинівське артилерійське училище, вийшов підпоручиком до 45-ї артилерійської бригади, у складі якої брав участь у Російсько-японській війні. З 20.05.1915 р — командир 5-ї батареї 45-ї артилерійської бригади. З 01.06.1915 р. — командир 3-ї батареї 86-ї артилерійської бригади (згодом перейменована у 102-гу артилерійську бригаду). З 14.05.1916 р. — підполковник; з 08.12.1916 р. — полковник. Під час Першої світової війни був контужений та отруєний газами. Нагороджений усіма орденами до Святого Володимира IV ступеня з мечами та биндою, Георгіївською зброєю.
З 10.12.1917 р. — командир 1-го дивізіону 2-ї Української гарматної бригади 1-го Українського корпусу. З 20.03.1918 р. — помічник начальника частини збройного відділу Головного артилерійського управління Армії УНР; з 06.07.1918 р. — начальник цієї частини. З 04.06.1919 р. — начальник частини постачання польової артилерії головного артилерійського управління Армії УНР. З 16.11.1919 р. — поза штатом. Перебував на інтернуванні в Польщі. З 25.04.1920 р. перебував у резерві старшин головного артилерійського управління Армії УНР.
ЦДАВОУ — Ф. 1075. — Оп. 2. — Спр. 311. — С. 68–69; Спр. 37. — С. 231–232.
(28.10.1889-08.02.1950) — підполковник Армії УНР.
Народився у Київській губернії (у деяких виданнях помилково подається дата народження 28.08.1888 р.). Закінчив 7-класну
Київську художню школу. 01.12.1912 р. вступив однорічником до 168-го піхотного Миргородського полку. 01.09.1913 р. був прийнятий до Чугуївського військового училища, яке закінчив 01.12.1914 р., служив прапорщиком 25-го запасного батальйону. З 02.04.1915 р. — молодший офіцер 7-го прикордонного піхотного Заамурського полку. З 01.12.1915 р. — поручик. З 25.08.1916 р. — полковий ад'ютант.
Євтимович Варфоломій, фото 1921 року (За Державність. — Варшава. — 1939. — Ч. 9)
У березні 1917 р. перебував у відпустці у Києві, був одним із організаторів Українського військового клубу ім. П. Полуботка. Повернувся на фронт — з 30.03.1917 р. — командир батальйону 7-го прикордонного піхотного Заамурського полку. З 12.10.1917 р. — курсовий старшина 1-ї Української військової школи ім. Б. Хмельницького. З 08.11.1917 р. — командир сотні цієї школи. З 22.12.1917 р. — штаб-старшина для доручень військово-шкільного відділу Українського Генерального штабу. Брав участь у вуличних боях проти більшовиків у Києві у січні 1917 р. З 03.03.1918 р. — штаб-старшина для доручень Головної шкільної управи Армії УНР, потім Армії Української Держави. З 21.12.1918 р. — т. в. о. начальника 2-ї Київської юнацької школи. З 01.01.1919 р. — другий старшина для інспекції військових шкіл. З 21.04.1919 р. — начальник загального відділу Головної шкільної управи