Більшість запорожців, які 1618 р. перейшли на московську службу, згодом стали заможними можновладцями, а їхні нащадки — представниками російської аристократії. Зокрема, потомки полковника Ждана Конші — Каншини (Коншини) у XVIII ст. стали графами та відігравали досить помітну роль у політичному житті Російської імперії.
Боротьба українського народу проти польсько-католицької шляхти, що спалахнула з новою силою по смерті гетьмана П. Сагайдачного, привела на московські землі наступні хвилі переселенців, передусім повстанців і козаків. Відома історія гетьмана Якова Остряниці, який після поразки у бою з поляками під Жовнином 3.06.1638 з рештками своїх військ подався на територію Московського царства й оселився у м. Чугуєві — на той час окраїні Московії. Козаки Остряниці були зараховані на військову службу й охороняли південно-західні кордони Московського царства.
Нове, надзвичайно масштабне переселення українців на територію Московії відбулося протягом 1649–1652 рр. — під час Визвольної війни Богдана Хмельницького проти поляків. Головною причиною цього стала поразка українських військ під Берестечком у 1651 р. та укладення миру з поляками, яким передбачалося скасування Б. Хмельницьким усіх правобережних полків. Значна частина козацького населення Правобережжя пішла шляхом, уторованим повстанцями Якова Остряниці, й теж осіла на південно-західному прикордонні Московії, що відтоді почало називатися Слобожанщиною. Тут було засновано п’ять козацьких полків: Харківський, Сумський, Охтирський, Ізюмський та Острогозький, які аж до часу їх скасування в 1765 р. несли військову охоронну службу.
1667 р., після підписання Андрусівського миру між Московією та Польщею, вся Лівобережна Україна остаточно перейшла до складу Московського царства. Внутрішній устрій Лівобережжя лишився майже не зміненим. Збереглися й адміністративно-територіальний поділ на 10 козацьких полків — Київський, Чернігівський, Ніжинський, Стародубський, Гадяцький, Полтавський, Переяславський, Прилуцький, Миргородський та Лубенський, — і внутрішня військова організація цих частин. У розпорядженні гетьмана залишилися наймані полки — Охочекомонні (або Компанійські) та Охочепіхотні (або Сердюцькі) — його особиста гвардія (кількість таких формувань часто змінювалася; за часів Мазепи існувало 5 Охочекомонних та 5 Охочепіхотних полків).
На противагу Малоросії, що ввійшла до складу Московії, на Правобережній Україні для козацького устрою настали скрутні часи. 1699 р. там було цілком знищено козацькі полки, повстанці та козаки тікали на Запорозьку Січ, яка саме в той час остаточно оформилася не тільки як військове братство, але й, фактично, як незалежна держава з власним адміністративним поділом на сім паланок.
Після підписання Андрусівського миру масових переходів українського козацтва безпосередньо на службу до московського війська не відомо. У цьому не було потреби: кожний селянин чи повстанець, який утік, скажімо, з Правобережжя, мав досить великий вибір щодо подальшого місця проживання. Він міг піти до Московського царства і там залишитися на Слобожанщині, яка користувалася широкими автономними правами; міг замешкати у Малоросії — в будь-якому з полків; нарешті, найбільші сміливці прямували просто на Запорозьку Січ.
Гетьман П. Сагайдачний
Від Петра І до Катерини II
Служба у Московії знову стала актуальною після приходу до влади Петра І. Визначні реформи, створення Російської імперії є незаперечними заслугами цього політика. Одним із наріжних каменів діяльності першого російського імператора було остаточне вкорінення у країні православ’я як панівної ідеології. Проте, не маючи у своєму розпорядженні достатньої кількості військових фахівців, Петро І користувався послугами німців, датчан, швейцарців, голландців, французів і представників інших народів. Показовою щодо цього є вже згадувана катастрофічна поразка імператорської армії під Нарвою у 1700 р., після якої Петро І увів у кадрову політику Російської імперії принцип, який потім, з невеликими перервами (у XVIII ст.), стійко панував до кінця її існування: іновірцям не довіряти, православним вірити майже беззастережно. Певну роль у становленні такої позиції відіграв український гетьман Іван Мазепа, який, як відомо, до 1708 р. включно був одним із найближчих радників Петра І. Після переходу І. Мазепи та кошового отамана Запорозького козацтва Костя Гордієнка на бік Карла XII близькими помічниками російського імператора стали інші українці. Насамперед слід згадати ректора Києво-Могилянської академії Феофана Прокоповича, який здійснив у Росії церковну реформу, що призвела до повного підпорядкування церкви імператорові. До того ж саме Прокопович став автором головних ідеологічних засад Російської імперії, яких вона дотримувалася аж до 1917 р.