Виходу не було. Максим вибивався з сил, але не міг вибрести ні в який бік. Шурхав по пояс та й ще провалювався на льоду, який був під водою, й падав. Нарешті вибився з сил остаточно. Став і стояв біля якогось дерева, широко розкривши рота, з викоченими в темряву очима, що випирали йому з орбіт від перевтоми, і тільки тяжко дихав.
Його огортав відчай.
Потім відчай поволі почала заступати апатія…
Хилило на сон… Сон! Благословенний сон!..
Тоді, як у сні, помітив поблизу дерево, що підіймалося з води й розходилося трьома стовбурами з одного вузла, мовби пальці з одного п'ястука. Той вузол був низько над самою водою. Максим безтямно виліз на нього — на той вузол, вмостився на ньому, між трьома стовбурами, що творили собою досить зручне сідало, глибоко–глибоко зітхнув і схилив голову на груди.
Під закритими повіками все попливло–попливло в чорну безвість.
Шумить і прибуває, гойдається вода… Шумить і прибуває, гойдається темрява… І все геть пливе, та й пливе, та й пливе — немовби навколо вирує Всесвітній потоп…
Розділ двадцять перший
«Іллі, Іллі, лама савахтані?!»[2]
«Іллі, Іллі, лама савахтані?!»
Хто ж це так звомпив? Чия ж то душа закричала так перед жахом смерти, поставлена на грані над чорною безоднею, якою кінчалися всі попередні нелюдські муки й починалася мука найбільша, бо вічна й уже непоправна, — мука небуття? Хто ж це?..
Христос. Це Христос. Це ж Він — бідолашна людина тілом і Бог душею. Боголюдина! Це він так закричав тоді:
«Боже, Боже! Чому ж ти мене покинув?!»
Закричав безнадійно у відчаї і — вмер. Ніхто й не почув його зойку…
Плющить вода, підіймаючись, немовби під час Всесвітнього потопу. Максим сидить між трьома деревами, як між трьома велетенськими пальцями фантастичної долоні, немовби між трьома пальцями своєї немилосердної фортуни, — схилив голову на груди й догоряє в гарячці. Душа нудиться вже передсмертною нудьгою. Перед ним пливуть дивовижні видива… Потім усе охоплює задушливо–липка темрява й тиша… Це переддвер'я в «ніщо». Максим шарпає сорочку на собі, але не в силі її розстібнути, а тим більше розірвати. Млость і згага…
«Іллі, Іллі, лама савахтані?!»
Це Христос так звомпив. Але ж у Христа було принаймні до кого гукати. В нього був сподіваний заступник, в якого він вірив безмежно, як у свого батька, й сподівався, що той його все–таки не видасть на муки. Вірив. А коли ж його все–таки муки не минули й прийшла смерть; коли він відчув, що всі, всі, всі його відцуралися, — тоді він звомпив. Зданий на безглузді диявольські муки, перед загибеллю він уздрів свою самотність. І звідси той страшний крик передсмертний. Крик людини, яка безмежно вірила та й зірвалась перед смертю в безмежний розпач, втративши відразу все, покинута на розтерзання, на глум і муки. Але Він мав усе–таки до кого гукати…
А от він, Максим, не має. Щодо заступництва, то в нього не було нікого. Нікого! Нікому було за нього заступатися. Він був сам. Він був сам, самісінький, як палець. Сіра людина, здана сама на себе, зовсім–зовсім покинута напризволяще. І душа його — самотня, здана також сама на себе, одинока душа. Але горда, безмежно й незламно горда. Та душа трималася досі лише за усмішку — за людську усмішку, викрадену в богів і заронену в неї. Досі вона її не покидала й вела Максима через усе життя аж дотепер. Та от…
Глибоко–глибоко десь у ньому зринає жаль на всіх і на все, — жаль на людей, у яких досі вірив, і, нарешті, жаль на самого себе — на власну силу, в яку теж досі вірив, а яка його зрадила тепер, перестаючи бути силою й перетворюючись на ганебне безсилля.
Ще трішки, ось–ось, і має статись найстрашніше — втрата остаточно віри в людей. Тоді прийде катастрофа.
І через те він звомпив, як і той Богочоловік на Голготі, в безмежному розпачі:
«Боже, Боже! Чому ж ти мене покинув?!»
Але марно. Ніхто його не почує.
Навколо чорно й глухо. Замкнена з усіх боків герметично, первісна, безмежна ніч. Лише плющить вода, підіймаючись. Потоп таки…
А десь далеко–далеко кричать півні в чорній ночі.
Півні… А біля нього немає навіть Петра… щоб хоч подивитись на нього й почути його голос напослідок, — голос вірної, хоч і слабодухої, хисткої в своїй вірі людини. Людини!
«Аванті!» — каже раптом гнівний, з сльозами в горлі, знайомий голос.
— Ах, це ж ти!!. — каже Максим і безсило качає головою по грудях. — Гм. Кришка, брат! Ти йди… а я, брат, уже…