— Гм… Залежить що… Що?
Роман скривив уста болісно, прикусив губу з досадою, з жалем. Мовляв, що ж ти питаєш, що ж ти час гаєш, коли й так усе ясно, все ж ясно! Але вголос серйозно, й спокійно, й терпеливо пояснив, ніби справді Петро не розуміє:
— Ми той… Ми ще трохи поговоримо… А потім… той… Потім ти виконаєш мою волю… Ти мене пристрелиш… І рятуйся сам. Чуєш!
Петро мовчить.
— Я прошу тебе!..
Боже! Ну що ж Петрові сказати на це таке жалібне прохання, на прохання друга! Він сидів мовчки, посірілий, стис щелепи, звів брови. Ніколи в житті він так не думав, так шалено, з такою мукою. І ніколи в житті він не мав такого безвихідного становища. Уста йому, так як і Романові, пересмагли, пошерхли, голос пропав — він кілька разів пробував заговорити, але голосу не було. Нарешті відкашлянув і прохрипів:
— Е–е… Скажи ж і ти мені… Скажи, Романе, чи ти вірний мій друг? Га?
— Так, — тихо прошепотів Роман і заплющив очі, звів брови, вже знаючи, до чого йде. — Так.
А Петро так само хрипко, як і перше:
— А тепер скажи… чи ти застрілив би мене?
Мовчанка. Роман лежав, заплющивши очі й звівши брови та тяжко–претяжко дихаючи. Мовчав довго й нарешті зітхнув:
— Н… н… не знаю…
І з цього «не знаю» видно було, що він ніколи би не застрілив свого друга, навіть коли б це мав бути акт великого милосердя.
Петро зітхнув з полегшенням. Це до певної міри звільняло його від страшного, хоч і товариського, обов'язку. Дивився на патьоки поту на смертельно блідому, безкровному обличчі й згадував того юнака з перебитим хребтом, що повз, а потім отак сходив потом, конаючи, та все благав про товариську кулю як про милосердя; згадав свій відрух зробити товариську прислугу й тепер вслухався в своє нутро, чигаючи на такий самий відрух. Але відрух такий не приходив і прийти не міг. Але як же ж бути?!
— Не знаю, — зітхнув шепотом Роман у напівмаячінні, відповідаючи без сумніву на запитання, чи застрілив би він Петра, свого друга. — Не знаю. — Помовчав. Потім розкрив очі й прошепотів твердо: — Я тебе не застрілив би, бо… Бо життя мені не поставило такого іспиту… Чуєш? Не поставило!.. Бо ти здоровий… А мене… А мене ти пристрелиш!.. Мусиш! Мусиш!.. — розхвилювався та й забився в нападі пекельного, нестерпного болю. Він втратив свідомість і так страшно рипів зубами, що Петра вкрив холодний піт від душевної муки й від внутрішньої боротьби: боротьби між співчуттям, раптовою готовістю піднести автомат і вчинити акт милосердя та між жахом взяти на свою совість життя товариша, а головне — втратити його навіки зі своєї вини, а тим часом — ану ж вдасться його вирятувати! Може ж!..
Хоч видно було, що товариш конає.
Петро думав, що це вже остання хвилина й що його товариш відходить, що милосердя до нього прийшло само собою. Він нахилився, вдивляючись в передсмертні корчі на обличчі друга… Але милосердя не приходило. Роман знову прийшов до пам'яти, і вхопив здоровою рукою за Петрову руку, й проговорив швидко, швидко крізь спазму в горлі:
— Ах Боже! Як це все страшно!..
Помовчав, перемагаючи біль. А потім повів помутнілим поглядом навколо й прошепотів помалу–помалу, розтягуючи слова:
— Так ти… кажеш… снилось тобі… що ти рідну землю їв?
Петро мовчить.
— Ах Боже, Боже! Як це все страшно!
Помовчав, переводячи дух. А далі хапливо:
— Але це ще не все… Не все… Чуєш? Це ще не все… — І стиснув руку панічно. — Ще ж нас наші нащадки й прокленуть… (Павза.) — Де нащадки! Нас прокленуть наші сучасники!.. (Павза.) — Нас прокленуть ті, що нас посилали… Бо ми… Бо ми не здобули їм волі… (Павза, маяття.) Так… Прокленуть… І відмежуються від нас… І скажуть… будуть кричати: розпни, розпни їх!.. І мертвих розпни!!. (Павза.) І власний, рідний кат розпне, а власний наш хитрий з біса Пілат умиє руки… Отой хитрий наш Пілат… Умиє… Від нас, від тисячів нас і від матерів, що породили нас…
(Павза. Зітхання крізь клекіт у грудях.)
— Але нічого. Ми умрем, і Бог нас спитає, хто винен за цюю неповинну кров… І ми скажемо, що ми самі винні… Ми — «хлопці» … Ми — романтики… І Богові збрешемо, захищаючи тих усіх наших… Бо ми солдати… Ми хотіли добра… Та… ми солдати… — останнє прошепотів ледве чутно і, закінчивши, зітхнув так само ледве чутно: — Е–ех–х…
І замовк. Лежав нерухомо. Стиснув міцно Петрову руку й мовчав. Важко дихав. Він мав високу гарячку, і його кидало то в жар, то в холод. Час од часу цокотів зубами й говорив щось незрозуміле. А далі затих і лежав спокійно, постогнуючи. Лежав так довго. Він дивився кудись в одну точку. Нарешті повернув голову й показав Петрові очима кудись у бур'ян, посміхнувся блідо: