Наступного вечора Ганя знову чекала з нетерпінням на досвітках, коли з’явиться її коханий. Та вечір минув, а його не було.
Уже вона підходила до своєї хати, коли почула коло вуха любий голос:
— Добривечір, дівчино.
— Добривечір, пане орендаторе. Що сталося, що вас нині на досвітках не було?
— Та щось мене ваші хлопці не дуже люблять.
— Дурні! Вони всі одного пальця твого не варті, — гаряче відказала Ганя.
— На досвітках мені більше бувати не можна.
— А то чого? Наплюй на них.
— Хіба тобі, моя кохана, Петро нічого не розповідав?
— А я йому й так не повірю. Я тільки тебе кохаю.
— Я це знаю, — сказав орендатор, захоплено пригортаючи дівчину.
— І ти мене кохаєш? — довірливо питала вона, зарані впевнена у відповіді.
— Кохаю тебе, моя лебідонько. Ніхто тебе у мене не відбере, — сказав пан і поцілував Ганю у вуста. Жагучий вогонь бажання пробіг по всьому тілу від цього поцілунку, голова запаморочилась. Вона знесилилася й забула про все на світі.
— На досвітках нам не можна більше бачитися. Приходь до мене, Ганю, — шептав їй на вушко пан.
— Прийду, мій коханий, — відказала вона в забутті.
— Приходь завтра до мене на Млин, коли місяць зайде. Я тебе чекатиму на греблі. Не побоїшся прийти?
— Ні, не побоюся. Хоч у пекло веди, всюди за тобою піду!
— Кохана моя, я знав, що ти мені не відмовиш. Але тепер прощавай, мені треба додому.
— Вік би не розлучалася із тобою, — зойкнула Ганя, не пускаючи його.
— Пусти, мені пора, — квапився орендатор, але раптом спитав: — А що, чи є на тобі хрест?
Спитав глухим голосом так, начеб щойно пригадав щось.
— Є, мій коханий. Хочеш, покажу тобі? Він у мене славний, червоного золота. Мені його пані почепила, коли хрестила, — й вона хотіла дістати його, але пан орендатор враз весь перемінився, лице його зробилося синім і наче б покрилося димом, а очі, незважаючи на сутінки, заблищали, мов жаруки.
— Ні, не треба, не треба… — проказав страшним голосом. — Отже, на тобі є хрест!
— Є, мій коханий, — тихо повторила дівчина, несвідомо заникуючись.
— Ну, тоді прощавай… прощавай навіки… навіки… — І він рвонувся від неї.
Бідолашна Ганя була тепер ні жива ні мертва. її серце розривалось при гадці, що вона могла образити чим-небудь кохану людину. Вбита горем, стояла вона очамріло перед дверима. «Невже він скааав: прощай навіки? Невже се правда? Ні, не може бути, сього я не переживу!»
— Ти кажеш, Ганю, що мене любиш і зробиш для мене все, — почула вона знову чарівливий шепіт.
Ганя озирнулась і побачила знову коло себе пана.
— Все на світі для тебе зроблю, коханий, — втішилася дівчина.
— Треба мені для одного діла багато грошей. Моїх бракне, дістань мені трохи, як можеш.
— Та де ж я тобі візьму? Ти ж знаєш, що я бідна дівчина, нічого не маю, — аж залилася слізьми.
— Дурниці, гроші можна знайти, якщо захотіти. Заклади шинкареві що-небудь.
— Але в мене нічого такого нема, що зміг би взяти шинкар. Нема ані коралів, ані дукатів чи дукачів, ані шовкової хустини.
— Заклади свого хреста. Тобі дадуть за нього добрі гроші.
— Закласти жидові хреста! Та чи можна так, мій милий? — жахнулася Ганя.
— Можна. А ти ще запевняєш мене, що кохаєш? — дорікав пан.
— Присяй-бо, що кохаю! Кохаю понад життя! — лестилася до нього дівчина, обвиваючи за шию лебединими руками.
— А хіба ж я тебе не кохаю? Продай хреста жидові, моя кохана, продай…
— Добре… Продам… — ледве чутно проказала Ганя, згораючи в обіймах, повних вогню і жаги.
— Тоді до завтрього, — попрощався пан і швидко щез у пітьмі.
Весь день гуляла хурделиця, вітер люто кидався на перелякані хатки й трусив ними, мов чорт грішниками. Снігові замети виростали на дорозі, а мороз забивав подих і заліплював очі білим інеєм.
Закутавшись у теплий кожух, Ганя весело біжить по дорозі на млин. В кишені у неї дзвенять гроші за хрест, якого вона заклала в шинкаря. Що не крок, вона грузне в глибокому снігу, а вітер ріже в лице і не пускає вперед. А час уже близький до півночі… Але дівчина не зважає на перешкоди, вона вже чує сердитий лопіт млинового колеса. Ще трохи, і вона зігріється в палких обіймах пана орендатора.
Ось його темна постать коло верби, він з нетерпінням чекає на дівчину. Ганя приспішує крок. Але даремно — в темряві очі її помилились, вона сприйняла за пана орендатора сухий стовбур. Рушає Ганя далі, вдивляючись в сутінь. Ось нарешті вийшов її коханий з млина їй назустріч, весь білий, у борошні. Але й цього разу довелось розчаруватися. Те, що вона сприйняла за орендатора, було тільки сніговим вихором, що знявся вгору. Серце дівчини розривається від нетерплячки, вона, мов дика кізка, біжить, перестрибує через перепони і ось уже опиняється коло млина. «Потоки з шумом крутяться і розсипають у всі сторони мільйони бризок. Ганя дивиться і не може відвести очей, так її здивувало те, що вона бачить: внизу у воді стоїть дивний кришталевий палац, його прозорі стіни виблискують всіма барвами веселки, розкішні сади з чудовими небаченими на землі плодами оточують його з усіх сторін різнобарвною стрічкою. Та, незважаючи на всю пишноту, віяло звідти безлюддям, мовби живої душі там ніколи й не було. Один лише пан орендатор у червоному жупані прогулюється собі по порожніх покоях, де все сяє казковою розкішшю, і, заклавши руки за спину, когось очікує з нетерпінням.