Останнім часом в східноєвропейських країнах з’явилося чимало антологій фантастики минулого сторіччя, при чому упорядники не мають спільної думки в тому, які саме твори належать до цього жанру. Так, до різних антологій утопічної фантастики входили зовсім не фантастичні твори, як, наприклад, уривки з роману «Що робити?» Г. Чернишевського, казки румунського письменника Іона Крянге, які належать до суто літературних обробок відомих румунських казок, і т. ін.
Укладаючи цю антологію української фантастичної новели першої половини XІX сторіччя, я одначе не витлумачив цей жанр аж так широко. А тому з літературних казок сюди увійшла тільки «Чортова пригода» М. Вовчка, оскільки ця письменниця використовує не такі вже й відомі фольклорні сюжети та й написала свої твори зовсім не в казковій манері. До фантастичних легенд належать «Антін Михайлович Танський» М. Александровича, «Дитяча могила» М. Костомарова, «Золота Гора» І. Борозни та «Могила» М. Чайковського. Досить близькою до фантастичних легенд є повість П. Куліша «Огненний змій», яка складається, крім основного сюжету, з кількох вставних новел.
Із серії алегорично-дидактичних новел, які використовувалися як своєрідні повчання і часто друкувалися в галицькій періодиці, подано лише один твір — «Нічний супутник» І. Наумовича. Твори цього жанру, як правило, позначаються моралізаторством і релігійністю, бо писали їх священики. І. Наумович створив чимало казок, серед яких є й фантастичні — «Данило Жужля», «Інклюз», «Казки о дурних чортах», «Фляжка». Однак вони не увійшли до антології «Огненний змій», як такі, що повторюють народні сюжети.
Моторошну прозу представляє оповідання «Страхи» І. Гавришкевича. Визначення це умовне, бо моторошне є і в ряді інших творів. Але тільки в Наумовича та Гавришкевича від оповідань віє похмурим настроєм, а той факт, що оповідь ведеться від першої особи, надає цим творам ознаки вірогідності, а це — одна з головних передумов моторошної прози.
Оповідання X. Купрієнка, Ф. Заревича, В. Росковшенка, Є. Згарського, Г. Данилевського («Біс на вечорницях»), О. Сомова, Г. Квітки-Основ’яненка та О. Стороженка — це зразки того магічного реалізму, який згодом позначився на творчості Валерія Шевчука та Романа Іваничука. Вперше за півтора сторіччя публікуються новели Хоми Купрієнка. Замовляючи у Москві фотоплівку його книги, я не гадав, що зустрінуся з оригінальним художником слова. Його оповідання дуже близькі за своєю манерою до новел японського письменника XVІІ сторіччя Іхара Сайкаку. Купрієнко, як і Сайкаку, йде до фантастичного через свій типово романтичний темперамент, схильний до втечі від повсякденної реальної дійсності, що над ним тяжіє. Цю схильність у Купрієнка підсилює вплив фантастичної літератури німецьких романтиків, хоча в цілому письменник використовує міфічний фонд українського фольклору. Фантастичне в нього має концептуальний, книжний, філософський характер, а тому воно й універсальніше. Фантастична проза Купрієнка бере свій початок у фольклорі. Звідси і смак до бурлеску, легкої тривіальності, до яскравої і соковитої мови, нахил до народних магічних вірувань та обрядів.
Дещо осібно стоїть трохи дивне оповідання Юрка Юрченка «Журавель». Тут усе на грані реального і казкового. Автор постійно переходить від природніх елементів до надприродніх і назад. Видіння і дійсність переплітаються дуже тісно. Журавель переконує селянина, що він така ж сама людина, а тому вважає за можливе посвататися до його доньки. Селянин бачить перед собою то журавля, то парубка. До кінця оповідання так і не з’ясовується, що то був за журавель, і чи то справді журавель чи перевертень. Подвійне прочитання веде до семантичної невизначеності, яку підсилює і вагання самого оповідача у виборі між реальним і надреальним поясненням. Незвичний тут уже сам образ журавля як фантастичного персонажа. Був би на його місці чорт, усе стало б на свої місця, усе було б традиційним і… банальним. Юрченко, а під цим псевдонімом заховався виходець із Закарпаття М. Білевич, видав цілу збірку фантастичних новел у двох випусках «Різдвяні оповіді». На жаль, і ця книга, і сам автор випали з уваги наших дослідників, зрештою, так само, як і І. Борозна, І. Боричевський, X. Купрієнко, І. Гавришкевич, В. Росковшенко, Є. Згарський.
Автором кількох фантастичних творів був і Є. Гребінка. Але і «Страшний звір», і «Місяць та сонце», і «Мачуха й панночка» — це казки, що за жанром дещо не відповідають задумові антології «Огненний змій». Є в нього й оповідання «Ніжинський полковник Іван Золотаренко», де наявний фантастичний елемент, але він тут незначний. Була спокуса ввести й невелику повість «Змій» А. Подолинського, але «змій», або «перелесник», який страшив цілий окіл, виявився потім перевдягненим сільським парубком, який вдався до цих хитрощів, щоб здобути свою кохану. Подібні твори зарубіжні упорядники деколи публікують в антологіях фантастики як такі, що написані на межі реального і казкового. Однак я не став цього робити ще й з тієї причини, що повість «Змій» писана впереміж прозою і віршами.