— Я хочу почути вашу розповідь.
— Я хотіла покинути цей дім. Вона вам про це казати? Я хотіла піти, коли побачила в газеті те оголошення про вбивство. Я хотіти піти. Вона мене не відпустити. Вона сувора жінка — і зовсім не симпатична. Вона примусити мене залишитися. Але я знати — знати, що відбудеться. Я знати, що мене вб'ють.
— Але ж вас не вбили, чи не так?
— Ні, — неохоче погодилася Міці.
— Тоді розкажіть нам, що ж там сталося.
— Я хвилюватися. О, я дуже хвилюватися. Весь вечір. Люди ходити туди-сюди. Одного разу мені здалося, що хтось проникнути в хол, — але то лише місіс Геймс увійти крізь бічні двері (щоб не бруднити парадні сходи, каже вона. Дуже їй вони потрібні!) Він нацистка, цей жінка з її світлим волоссям та синіми очима, такий погордливий, він дивитися на мене й думати, що я… я сміття.
— Дідько з нею, з місіс Геймс.
— Хто вона такий, вона думає? Чи має вона університетську освіту, таку, яку мати я? Чи мати вона диплом з економіки? Ні, вона лише колупатися в саду й за це їй платити. Вона викопувати та корчувати траву й за це їй платити щосуботи. Хто вона такий, щоб називати себе леді?
— Дідько з нею, з місіс Геймс, я сказав. Розповідайте далі.
— Я брати херес, склянки та печиво, яке я так гарно спекла, й нести до вітальні. Потім дзвоник, і я відчиняти двері. Знову й знову я відчиняти двері. Це принизливо — але я їх відчиняти. А потім повертаюся до їдальні, починаю чистити срібло і думаю, що мені тут буде зручно, бо коли хтось приходити вбивати мене, у мене тут лежати великий ніж, дуже гострий.
— Ви збіса передбачливі.
— А потім раптом чути постріли. Я думати: «Почалося». Я бігти через їдальню — там інші двері, не відчиняються. Я стояти хвилину і слухати, а тоді лунати ще один постріл і щось гупати, там, у холі, і я обертати ручку дверей, але вона замкнена ззовні. Я спіймана там, наче миша в пастці. І я божеволіти від страху. Я верещати та верещати і гупати у двері. І нарешті — нарешті — вони обертати ключ у дверях і випускати мене звідти. І тоді я приносити свічки, багато, багато свічок — потім світло, і я бачити кров — кров! Ох, Gott in Himme[1], я бачити кров! То не вперше переді мною кров. Мій маленький братик — я бачу, як його вбивати в мене на очах, — я бачити кров на вулицях — люди падати постріляні, вмирати — я…
— Годі, — сказав інспектор Кредок. — Дякую вам.
— А тепер, — драматичним тоном заявила Міці, — ведіть мене до в'язниці!
— Не сьогодні, — відповів Кредок.
Коли Кредок і Флетчер перейшли хол і підступили до парадних дверей, вони відчинилися, і вродливий молодик мало не зіштовхнувся з ними.
— Та це ж копи, нехай мене чорти візьмуть! — вигукнув молодик.
— Містер Патрик Симонс?
— Ваша правда, інспекторе. Адже ви інспектор чи не так, а ваш колега — сержант?
— Ви вгадали, містере Симонс. Можна мені поговорити з вами?
— Я невинний, інспекторе. Присягаюся вам, я невинний.
— Облиште, містере Симонс, годі вам клеїти дурня. Мені треба ще побачитися з багатьма людьми, і я не можу марнувати час. Що то за кімната? Можна нам увійти туди?
— Це так званий кабінет, але ніхто ним не користується.
— Ви ж нібито навчаєтеся? — запитав Кредок.
— Я не зміг зосередитися на математиці, а тому повернувся додому.
Приступаючи до допиту за всією формою, інспектор Кредок попросив молодика назвати своє прізвище, вік, відношення до військової служби.
— А зараз, містере Симонс, опишіть мені, будь ласка, що тут сталося минулої ночі?
— Ми забили жирне теля, інспекторе. Тобто Міці приготувала смачне печиво, тітка Леті відкоркувала нову пляшку хересу…
Кредок урвав його.
— Нову пляшку? А була й надпита?
— Так. Наполовину повна. Але тітці Леті вона не сподобалася.
— Вона хвилювалася?
— Та не дуже. Вона жінка вельми розважлива і розумна. Але стара Банні не давала їй спокою — вона пророкувала лихо цілий день.
— Отже, міс Банні дуже боялася?
— О, так, вона тремтіла від солодкого жаху.
— Отже, вона сприйняла оголошення всерйоз?
— Воно навіяло їй справжній жах.
— Міс Блеклок подумала була, коли вперше прочитала оголошення, що ви маєте якийсь стосунок до нього. Чому вона так подумала?
— О, мене звинувачують за все, що тут діється.
— Ви не мали до цього ніякого стосунку, чи не так, Симонсе?
— Звичайно ж, ні.
— Ви коли-небудь бачили Руді Шерца або чули про нього?
— Не бачив і не чув ніколи в житті.
— А все ж таки ви могли б пожартувати в такий спосіб?