— Може, чергуватимемо? До обіду я, а після обіду ти.
— А вночі?
— Тоді так: прив’яжемо Пірата мотузкою. До пакола, як телят припинають…
— Мамо, знаєш, хто до нас приходив? Сам чорний, вуса довгі і кігті на лапах…
— Вусатий, з кігтями? — жахнулась шпачиха. — Стережіться його, дітки!
Хтось настирливо тарабанив у шибку. Прокинувшись, Іллюшка побачив за вікном свого друга. Юрко стояв блідий і ледве стримував сльози. Ілля накинув сорочку, штанці і прожогом вилетів у двір. Злякано закліпав очима:
— Що трапилось?
— Пірат одне шпаченя украв. Дивлюсь, наминає щось, злодюга… Тільки пір’ячко лишилось.
— З пакола зірвався?
— Та ні. Вночі страшенно нявчав. Бабусі жаль стало — відпустила.
Хлопці стояли один проти одного, розгублені, мовчазні.
— Що ж тепер робитимемо? — з гіркотою мовив Іллюшка.
— Дядю Максима треба знайти.
— У Києві? Заблудимось…
— Давай листа напишемо!
Відправивши листа, хлопці по черзі сиділи біля хвіртки до самого вечора. Виглядали вони сусіда і весь наступний день, і другий, і третій. Нарешті, четвертого дня, коли вже сутеніло, між соснами замаячила знайома постать.
— Дядю Максиме! Дядю Максиме! — загаласували хлопці і помчали йому назустріч.
— Розказуйте, що за біда тут сталася, — баском загудів художник. — Не міг ніяк второпати з вашого листа.
Юрко з Іллюшкою навперебій загомоніли про те, як знайшли гніздо, як годували пташат і який злочин вчинив кіт.
Дядя Максим приклав вухо до скриньки, прислухався:
— Живенькі, шарудять! — обличчя його посвітлішало. — Шпак поселився у скриньці! Просто неймовірно!
Друзі з нетерпінням чекали, що ж придумає художник для врятування пташиної сім’ї. Дядя Максим повісив на кілок плащ, портфель і скомандував:
— Несіть молоток, гвіздки! І дроту пошукайте!
Сам пішов за хату, притяг стареньку драбину.
До паркану міцно прибив високу жердину, потім обережно зняв з гачків скриньку і дротом прикріпив її вгорі.
— О, тепер справжня шпаківня! — сказав задоволено. — Пірат уже не залізе туди.
Дядя Максим спустився на землю.
— До речі, а де цей розбійник?
— Ми арештували його, — сказав Юрко і загадково підморгнув Іллюшці.
— Як то — арештували?
— Ходіть, покажемо.
Всі троє пішли в Юрків сад. Тут, під грушею, стояла догори дном розсохла дерев’яна діжка. Юрко навалився плечем, перехилив діжку — і з-під неї, як очманілий, вискочив Пірат. Кинувся до груші і — раз-раз-раз! — видряпався на саму верхівку. А тоді як закричить: «Мя-я-у!» Мовляв, більше не буду, простіть мене, людоньки!
— Отож дивись, злодюго! — пригрозив йому Юрко.
— Іллюшо! Юрасю! — гукнув через тин художник. — Скоріше сюди!
В одну мить хлопці були у дворі дяді Максима.
Господар метушився біля хати, схвильовано поправляв окуляри на носі:
— Шпаченята вилетіли! Он вони!
На осокоровій гілці, що нависла над тином, сиділи молоді шпаченята. Мати-шпачиха перескочила на вищу гілку і щось скоромовкою загомоніла до дітей, ніби підбадьорювала їх, запрошувала до себе.
Одне шпаченя присіло, напружилось і пурхнуло до матері. Ось воно повисло на гілочці, злякано затріпотіло крильцями, а коли твердо стало на ноги, переможно запищало на весь двір. За сміливцем потяглося друге, потім — третє і четверте шпаченя. А мати забралась ще вище і знову кликала до себе малюків.
Хлопці, ніби то вони самі вчились літати, стрибали й верещали від радості. І поки вони носились круг осокора, дядя Максим щось спішно черкав олівцем у блокноті.
— Гей, козаки, оцініть роботу! — і простяг аркуш паперу.
Глянули хлопці — аж у долоні сплеснули. На малюнку — двоє шпаченят. Ну просто живі! І чимось схожі на них, Юрка та Іллюшку. Такі ж веселі, меткі, невсидющі!
Хлопці стояли посеред двору, захоплені красою життя і його відблиском — простенькою картинкою художника. А на верхів’ї осокора співала, аж захлиналась дружна сім’я шпаків.
— Мамо, то це вони — рятівники наші? Це вони підняли шпаківню аж до хмар?
— Вони, дітки, вони.
— А літати вони уміють?
— І літати, і плавати, і будувати — все уміють, чого не вміють — вчаться.
— А хто ж вони такі?
— Люди. Найкращі друзі наші.
Образа
— Олесю!..
Це голос матері. І чого вона сердиться? Ладен би хлопець встати, та сон прикував до постелі.