— Ну, коли там стільки пороху, ти міг би прийняти ванну...
Хлопець ніби збентежився:
— Щось мені ця ванна не до вподоби. Надто вже вона якась... хижа. Будь-що, Прага — місце безпечне: тут і магії майже не залишилося. Ти ж за увесь цей час, що ми тут сидимо, так нічого й не побачив — ані біса, ані джина, ані тобі закляття! А ми — в самісінькому центрі міста. Навряд чи хтось помітить, хто ти такий насправді. Заспокойся!
Я стенув плечима:
— Як собі хочеш. Урешті, це ж не мені доведеться бігати вздовж мурів. І не мої штани вояки штрикатимуть списами.
Він, однак, не слухав мене. Знову взявся за свою книжку і, насупившись, заходився читати далі. А я повернувся до свого давнішого заняття — взявся знову й знову перевіряти всі рівні.
Річ у тім, що хлопчина мав цілковиту рацію: за увесь день ми так і не побачили нічого магічного. Це не означало, що поблизу не було представників влади; на площу вряди-годи заходили кілька вояків у темно-синіх уніформах, виглянцюваних чоботях і начищених до блиску кашкетах[44]. Одного разу вони навіть зупинилися біля нашого столика й почали вимагати документів. Мій хазяїн дістав свій фальшивий паспорт, а я навів на них Серпанок — тож урешті вони геть забули, чого хотіли, й пішли собі далі. Проте жодного прояву магії, притаманного Лондону, ми не помітили: ні куль-шпигунів, ні фоліотів у подобі голубів, нічого... Все здавалося геть безневинним.
Та все ж таки я відчував потужну магію десь поблизу — недалеко від того місця, де ми були; магію, що діяла на всіх рівнях водночас. Кожен рівень аж бринів від неї, особливо сьомий, звідки зазвичай і з’являються найбільші прикрощі. Цю магію не було спрямовано на нас, і все ж вона непокоїла мене — насамперед тому, що хлопчисько, юна й гордовита людська натура, нічого не відчував і старанно вдавав із себе туриста. А мені не хотілося лізти перед чужі очі.
— Слід було погоджуватись на зустріч десь у безлюдному місці, — наполягав я. — Тут занадто людно.
Хлопець пирхнув:
— Щоб дати йому змогу знов убратися гулем? Гадаю, не варто. Нехай краще носить костюм і краватку, як усі порядні люди.
Наближалася шоста година. Хлопець сплатив наш рахунок і поспіхом запхав свої газети й книжечки до рюкзака.
— Ходімо до ятки з хот-догами, — сказав він. — Стій позаду, як минулого разу, і захищай мене, коли щось трапиться.
— Гаразд, начальнику. До речі, цього разу ти не надяг капелюха з червоним пером. А як щодо троянди чи стрічки у волоссі?
— Ні, дякую.
— Я так собі запитав...
У натовпі ми розділились: я трохи відстав, тримаючись будівель скраю площі, тоді як хлопець вирушив прямісінько до центру. Більша частина городян, що поспішали додому, з тієї чи іншої причини прямувала вздовж стін, тож мого хазяїна було добре видно. Я дивився йому вслід. Зграя горобців пурхнула в нього з-під ніг і розлетілася десь по дахах. Я хутко перевірив їх, однак таємних шпигунів серед них не було. Поки що все йшло якнайкраще.
Якийсь винахідливий добродій з тоненькими вусиками прилаштував до велосипеда жаровню і влаштувався на жвавому місці майже посередині площі. Розпаливши жар, він заклопотано смажив сосиски з перцем для голодних пражан. До нього вишикувалась невелика черга, до якої долучився і мій хазяїн, ліниво виглядаючи Арлекіна.
Я невимушено притулився до однієї зі стін, спостерігаючи за площею. Мені тут не подобалося: надто вже багато довкола вікон, осяяних промінням надвечірнього сонця, — спробуй відгадай, хто звідти стежить за тобою!
Пробило шосту годину. Арлекін не з’явився.
Черга до продавця сосисок меншала. Натаніель стояв останнім. Він помалу посувався вперед і порпався в кишенях, шукаючи дріб’язок.
Я тим часом оглядав перехожих скраю площі. Перед ратушею стояла й балакала невеличка компанія, та більшість людей, як і раніше, поспішали додому, заходячи на площу з сусідніх вулиць і знову пропадаючи на них.
Якщо Арлекін і був поблизу, він ніяк не давав про себе знати.
Я хвилювався дедалі дужче. Відчутної магії поблизу не було, та неприємне відчуття на всіх рівнях нікуди не зникло.
Teпep Натаніель стояв уже другим у черзі. Попереду нього якась дівчинка саме просила додати їй кетчупу.
На площу хутко вийшов довготелесий чолов’яга. На ньому були костюм і капелюх, у руках він ніс потерту торбину. Я пильно оглянув його. На зріст він цілком міг бути Арлекіном, та сказати це напевно було непросто.
Натаніель ще не помітив його. Він дивився вслід дівчинці, що ледве тягла свій здоровенний хот-дог.
44
Тут існує загальне правило: що розцяцькованіша уніформа, то безладніша армія. За кращих часів Праги тамтешні вояки носили скромну уніформу без зайвих розкошів. Тепер же, на мою огиду, вони просто-таки хиталися під тягарем усіляких придибенцій: тут - пишний еполет, там - зайва пряжечка... На вулиці їх було чути здалека: вся ця збруя бряжчала, мов бубонці на котячому нашийнику. Інша річ - лондонська нічна поліція. В тих хлопців уніформа -кольору річкового мулу, зате вони навіюють справжній жах.