Чолов’яга швидко прямував до Натаніеля. Може, надто швидко, ніби простуючи до якоїсь невидимої мети...
Я поглянув туди.
Чолов’яга проминув Натаніеля, навіть не поглянувши на нього, й так само хутко вирушив собі далі.
Я знову заспокоївся. Можливо, хлопчина все ж таки має рацію... Я справді надміру хвилююся...
Натаніель уже купував собі сосиску. Здавалося, він сперечався з продавцем щодо кількості квашеної капусти.
Де ж, урешті, Арлекін? Годинник на Старій ратуші показував дванадцять хвилин на сьому. Агент надто вже запізнюється...
Аж тут із натовпу перехожих скраю площі долинув брязкіт: тихий, ритмічний, мов від бубонців на лапландських санчатах, які здалека чути над сніговою долиною. Брязкіт лунав немовби з усіх боків одразу — такий знайомий і незнайомий водночас... Я ніяк не міг зрозуміти, що це таке.
Аж тут я побачив сині плями, що прокладали собі дорогу крізь натовп з усіх сімох вулиць, — і все зрозумів. Об бруківку гупали чоботи, сонячні зайчики виблискували на цівках гвинтівок, металеві цяцьки бряжчали на грудях — мало не половина збройних сил Праги стяглася до цієї площі. Натовп роздався вбік, залунали перелякані вигуки. Вояки раптово зупинилися. Всі виходи з площі було перекрито їхніми щільними лавами.
Я вже мчав через площу.
— Мендрейку! — вигукнув я. — Забудь про Арлекіна. Тікаймо!
Хлопець обернувся, тримаючи свій хот-дог, і лише тепер помітив вояків.
— От уже не до речі! — вигукнув він.
— Твоя правда. Втекти дахами також не вийде. Там перевага теж не на нашу користь.
Натаніель підняв голову — й дістав змогу насолодитись видовищем дахів, які обсіли дюжини фоліотів. Вони, вочевидь, повидряпувались туди з того боку й тепер сиділи собі на башточках і димарях усіх будинків, що виходили на площу. Фоліоти шкірились і дошкульно махали нам хвостами.
Продавець хот-догів теж побачив вояків. Він злякано зойкнув, скочив у сідло свого велосипеда й помчав бруківкою геть, дорогою гублячи сосиски, квашену капусту і розчервонілий жар.
— Це ж лише люди, — зауважив Натаніель. — Тут не Лондон, авжеж? Ану, спробуймо прорватися!
Ми вже бігли до найближчої з вулиць — Карлової.
— Ти ж хотів, щоб я не вдавався ні до насильства, ні до очевидної магії... — нагадав я.
— Тепер вибирати не доводиться. Якщо нашим друзям-чехам кортить скандалу, то ми можемо... Ой!
Нам ще було видно велосипедиста, коли це сталося. Той, збожеволівши зі страху та не знаючи, що йому робити, двічі промчав туди-сюди площею, а потім зненацька змінив напрям — і, опустивши голову й щосили працюючи ногами, рушив просто на вояків. Один вояк підняв гвинтівку — гримнув постріл. Велосипедист похилив голову набік; його ноги ковзнули з педалей і поволоклися землею. Велосипед за інерцією мчав уперед, гуркотячи жаровнею, — аж поки врізавсь у лаву вояків, що саме розбігалась, і врешті впав. Мертве тіло, сосиски, прохололі вуглини й капуста полетіли на всі боки.
Мій хазяїн зупинився, тяжко відсапуючи.
— Мені потрібен Щит! — сказав він. — Негайно!
Я підняв палець і огорнув нас обох Щитом. Він завис у повітрі, мерехтячи на другому рівні, — нерівна, схожа на картоплину куля, що пересувалася разом з нами.
— А тепер — Вибух! — промовив завзято хлопець. — Прориваймося вперед!
Я поглянув на нього:
— Ти певен? Це ж люди, а не джини!
— Ну, тоді якось порозкидай їх. Понаставляй їм синців. Мені байдуже. Головне — пройти цілими крізь кордон...
З натовпу виступив вояк і швидко націлився. Постріл — і куля, випущена з тридцятиметрової відстані, легко пройшла Щит наскрізь, зачепивши волосся на маківці в Натаніеля.
Хлопець вирячився на мене:
— Оце, по-твоєму, Щит?!
Я скривився:
— Вони стріляють срібними кулями[45]. Щит не витримує. Тікаймо!
Я обернувся, вхопив хлопця за комір — і тим самим порухом перемінив подобу. Витончена, струнка Птолемеєва постать роздалася й виросла; шкіра обернулася на камінь, чорне волосся — на зелений мох. Невдовзі всі вояки на площі ясно побачили темношкіру, кривоногу химеру, яка бігла щодуху, тягнучи за собою обуреного парубійка.
— Куди ти преш?! — упирався хлопчина. — Ми ж в оточенні!
Химера сердито клацнула дзьобом:
— Цить! Я думаю!
Щось у цьому шарварку було не так. Я вилетів назад, на середину площі. З усіх вулиць помалу наступали вояки: гвинтівки напоготові, чоботи гуркотять, цяцьки брязкають. Фоліоти по дахах нетерпляче загомоніли й почали спускатися нижче. Шурхіт їхніх пазурів скидався на цвіркотіння тисяч комах. Химера зупинилася. Повз нас просвистіло ще кілька куль. Хлопця, що висів у моїх лабетах, могло зачепити будь-якої миті. Я поставив його перед собою, й кам’яні крила зімкнулись над ним, захищаючи від пострілів. Це надало мені ще одну вигоду — тепер я не чув його нарікань.
45
Попри те, що срібло вкрай отруйне для нашої сутності, воно ще й спроможне долати наші магічні перепони так само легко, як гарячий ніж розрізає масло. Хоч як занепала Прага в магічному мистецтві, тут, здається, забули ще не всі давні хитрощі. Щоправда, раніше по джинах срібними кулями майже не стріляли, зазвичай їх використовували проти небезпечніших супротивників.