Срібна куля відскочила від крила, зачепивши мою сутність своїм отруйним дотиком.
Ми були оточені зусібіч: на вулиці — срібло, вгорі — фоліоти. Залишався тільки один вихід. Середній шлях.
Я трохи відсунув крило й підняв хлопця, щоб йому було видніше:
— Ану, поглянь. У якого з цих будинків найтонші стіни?
Спочатку він не зрозумів мене. Потім вирячив очі:
— Ти що, вирішив...
— В отого? З рожевими віконницями? Може, й правда. Анужбо...
З цими словами ми рушили вперед, крізь дощ із куль: я — витягти дзьоба й примруживши очі, він — засапаний, намагаючись водночас скулитись і затулити голову руками. На землі химери можуть набирати непогану швидкість, найголовніше — щосили допомагати собі крилами. Мушу відзначити, що на бруківці ми залишали за собою вузький випалений слід.
Ось короткий опис моєї мети: чудернацький чотириповерховий будинок — ошатний, довгий, з високими арками крамниць на першому поверсі; позаду нього стриміли високі шпилі Тинського собору[46]. Власник, вочевидь, дуже любив цей будинок. Кожне вікно мало стулчасті віконниці, свіжо-пофарбовані в гарненький рожевий колір. На кожнім підвіконні стояли довгі, вузькі дерев’яні квітники, геть засаджені біло-рожевими півоніями; за кожним вікном цнотливо висіли тюлеві фіраночки. Усе напрочуд витончене. Хіба що сердечок у віконницях не випиляно.
З двох найближчих вулиць уже бігли вояки з наміром оточити нас. Фоліоти сипалися зі стічних ринв на бруківку, порозправлявши шкіряні складки під пахвами, немов парашути.
Обміркувавши все, я вирішив, що цілити треба в другий поверх — саме посередині між тими й іншими супротивниками.
Я підскочив, мої крила розгорнулись — і двотонна химера гордовито злетіла в повітря. Назустріч нам ринули дві кулі і ще дрібний фоліот, що опинився попереду своїх товаришів. Кулі просвистіли мимо, а фоліот дістав по пиці кам’яним кулаком. Від удару він перетворився на щось кругле й пласке, схоже на засмучений таріль для пирога.
Двотонна химера влетіла у вікно другого поверху.
Мій Щит досі діяв. Він захистив нас із хлопцем від друзок скла, уламків цегли, трісок і тиньку, що посипались на нас. Це не завадило хлопчині перелякано зойкнути. Підстаркувата леді в інвалідній колясці, повз яку ми пролетіли в найвищій точці нашого маршруту, зробила те саме. Я встиг краєм ока помітити затишну спальню, де було—як на мене — забагато серветочок з мереживом, а потім ми навіки зникли з життя цієї леді, легенько прослизнувши крізь протилежну стіну.
Ми впали вниз — у прохолодний затінок тихої вулички, разом з цегляною зливою, дорогою заплутавшись у білизні, розвішаній дурепою-господинею на мотузі — саме навпроти її вікна. Впали ми важко. Жилаві лабети химери прийняли головний удар, проте хлопець усе ж таки випав з її обіймів і закотився до канави.
Я втомлено піднявся на ноги. Хлопчисько — так само. Гамір позаду було вже ледве чути, проте я розумів, що вояки з фоліотами не змусять нас довго на себе чекати. Вуличка, на якій ми стояли, вела вглиб Старого Міста. Без жодного слова ми попрямували туди.
***
Через якісь півгодини ми сиділи в затінку покинутого садка й відпочивали. Галасу гонитви давно вже не було чути. Я, звичайно, прибрав менш прикметну подобу Птолемея.
— Отже... — промовив я. — Як нам тепер «не привертати до себе уваги»?
Хлопець не відповів. Він дивився на річ, міцно затиснуту у нього в руці.
—Про Арлекіна, гадаю, доведеться забути, — провадив я. — Якщо він має хоч краплю розуму, то після усього цього гармидеру утече кудись на Бермуди. Більше ти ніколи його не побачиш.
— Мені цього й не треба, — відповів мій хазяїн. — Та й жодної користі з цього не було б. Арлекіна вбито.
— Що?!
Моя славетна красномовність добряче підупала внаслідок останніх подій. Саме тепер я побачив, що хлопчина досі тримає свій хот-дог, який трохи постраждав у всій цій халепі: замість капусти він був обліплений порохом від тиньку, трісками, друзками й пелюстками квітів. Хлопець пильно роздивлявся його.
— Я розумію, що ти зголоднів, — сказав я. — Але це вже занадто! Може, я краще роздобуду тобі якийсь гамбургер?
Хлопчина хитнув головою й брудними пальцями розгорнув булочку.
— Ось, — поволі промовив він. — Ось те, що Арлекін обіцяв нам. Наш наступний контакт у Празі.
46
Мені здавалося, ніби я чую, як мене підганяє старий Тіхо. Тіхо був завзятим гравцем. Якось він заклався зі мною на мою волю, що я не зможу в призначений день одним стрибком перескочити Влтаву. А якщо вже мені це вдасться, я зможу робити з ним, що мені заманеться. Звичайно, цей хитрун заздалегідь розрахував дату весняного водопілля! В призначений день річка розлилася ширше, ніж завжди. Я плюснув у воду всіма своїми ратицями, що дуже потішило мого хазяїна. Він так реготав, що йому відпав ніс...