— Сосиска, чи що?
— Та ні, бовдуре! Ось, — із-під сосиски він витяг клаптик картону, трохи пожмаканий і залитий кетчупом. —Арлекін продавав хот-доги. Це було його прикриття. А тепер він загинув за нашу батьківщину, тож помститися за нього — частина нашого завдання... Та насамперед — ось він, той чарівник, якого ми повинні відшукати.
Він простяг мені картку. На ній було надряпано лише чотири слова:
КАВКА
ЗОЛОТА ВУЛИЦЯ, 13
28
На моє превелике полегшення, ця історія на Староміській площі стала для хлопця добрим уроком. Він уже не намагався вдавати безжурного англійського туриста. Натомість він дозволив мені увесь вечір — темний, незатишний — водити його лабіринтами ветхих празьких вуличок обережно, скрадливо, як і личить шпигунам на ворожій території. Ми вкрай терпляче пробирались на північ. Зустрічей з патрулями, що розійшлися на всі боки від площі, ми уникали, огортаючи себе Укриттям чи ховаючись у покинутих будинках, поки вояки протупають мимо. Нам ставали в пригоді сутінки й ще те, що нас майже не шукали за допомогою магії. Кілька фоліотів стрибали по дахах, розсилаючи пошукові Імпульси, та я легко й непомітно відбивав їх. Крім фоліотів, тут не було нікого — ні спущених з припони напівафритів, ні навіть поганенького джина. Празька влада сподівалася головним чином на своїх не вельми спостережливих людей-вояків, і я скористався цим повною мірою. Не минуло й години від початку нашої втечі, а ми вже перетнули Влтаву — верхи на вантажівці з овочами — і тепер пішки пробиралися через садки до замку.
За величних днів імперії невисокий пагорб, на якому стояв замок, щовечора освітлювали тисячами ліхтариків. Ліхтарики змінювали колір — а раз по раз і місце — за примхами цісаря, кидаючи різнобарвне сяйво на дерева й будинки, що чіплялися за схили пагорба[47]. Tепер усі ліхтарики були перебиті й поприставали своєю іржею до стовпів. Як не рахувати кількох яскраво-помаранчевих плям на місці вікон, Замковий пагорб розлягався перед нами темний, огорнутий ніччю.
Ми підійшли до підніжжя крутих кам’яних сходів. Високо вгорі була Золота вулиця — я бачив її вогні, що мерехтіли на тлі зірок, на самісінькому краєчку холодного чорного пагорба. Внизу біля сходів була невеличка стінка, а за нею — смітник. Я залишив Натаніеля там, а сам обернувся на кажана й полетів уздовж сходів угору.
Сходи не дуже змінились від того далекого дня, коли смерть господаря звільнила мене від служби. Сподіватися, що й тепер звідкілясь вискочить африт і потягне з собою мого нинішнього хазяїна, не випадало. Поблизу я не помітив ані душі, крім трьох гладких сов, що ховалися в темних алеях обабіч нашого шляху. Я двічі перевірив їх: то були сови навіть на сьомому рівні.
Вдалині, за річкою, досі тривали лови. Я чув вояцькі свистки, повні сумної безнадії, й ці звуки збудили мою сутність. Чому? Бо Бартімеус надто прудкий для них; бо джин, якого вони шукали, давно вже пурхав над двомастами п'ятдесятьма шістьма сходинками, що вели на Замковий пагорб. А ще тому, що десь попереду, серед нічної тиші, таїлося джерело збурення, яке я відчував на всіх рівнях, — химерна, незрозуміла магічна сила. Це все ставало цікавим.
Кажан промайнув над руїною стародавньої Чорної вежі. Колись її займала елітна цісарська гвардія, а тепер тут мешкала хіба що дюжина сонних круків. За вежею містилася ціль моєї мандрівки. Вузька скромна вуличка, вздовж якої вишикувалась лава будиночків з високими закопченими димарями, невеличкими віконцями, потрісканим тиньком на фасадах і звичайними дерев'яними дверима, що виходили на бруківку. Тут завжди було так само, навіть за найвеличніших часів. Золота вулиця жила за власними правилами.
Дахи, віддавна ветхі, тепер узагалі не підлягали ремонту: суцільна мішанина з перекошених сволоків та ґонту. Я вмостився на крокві крайнього будинку і оглянув вулицю. За доби Рудольфа, найжадібнішого з цісарів, Золота вулиця аж кипіла магією, яка мала на меті не менше, ніж пошук філософського каменя[48]. В кожному будиночку мешкав окремий алхімік, і деякий час тут вирувало життя[49]. Навіть після того, як ці пошуки припинилися, вулиця по-давньому залишалася домом для чарівників-чужинців, що працювали на чехів. Уряд хотів, щоб вони жили якнайближче до замку, де за ними легше було б наглядати... Так і тривало — аж до тієї кривавої ночі, коли Ґледстонове військо захопило Прагу.
Тепер ніяких іноземних чарівників тут не було. Будиночки здавалися меншими, ніж я пам’ятав їх, і купчились, ніби чайки на мілині. Я відчував давню магію, що сочилася з каміння, та нової майже не було. Хіба що... Рівні затремтіли дужче — джерело було десь поблизу. Кажан з осторогою озирнувся. Що він міг побачити? Собаку, що старанно порпався в землі під старою стіною. Освітлене вікно, затягнуте тонкими фіранками, і в ньому — старого, що згорбився біля грубки. Дівчину під ліхтарем, що обережно ступала бруківкою в черевиках на високих підборах, — вочевидь, вона прямувала до замку. Порожні вікна, зачинені віконниці, діри в дахах, напіврозвалені димарі. Сміття, яке розносив вітер... Еге ж, веселе видовище!
47
У кожному ліхтарику, в міцно запаяній склянці, містився розлючений біс. Головний ліхтарник - ця посада передавалась у спадок серед двірських чарівників -щодня проходив схилами пагорба, навчаючи своїх підлеглих щодо того, яким світлом і з якою силою вони мають світитися з настанням темряви. Завдяки точним формулюванням заклять можна було добитися різноманітних ефектів - чи тонких, чи потужних, але завжди відповідних до настрою, що панував у палаці.
48
Легендарна каменюка, якій приписують здатність перетворювати дешеві метали на золото й срібло. Зрозуміло, що це все - цілковита нісенітниця: спитайте будь-якого біса. Ми, джини, спроможні змінювати зовнішній вигляд предметів, наводячи на них закляття Мороки чи Примари, та змінити назавжди істинну природу речовини неможливо. Однак людям про це говорити марно - вони чують тільки те, що хочуть. Безліч життів було витрачено на ці даремні пошуки.
49
Чарівники збиралися сюди з усіх усюд - з Іспанії, Британії, сніжної Росії, околиць індійських пустель, - щоб отримати безцінну нагороду. Кожен з них володів сотнею мистецтв і тримав у себе в рабстві з десяток джинів. Кожен з року в рік ганяв своїх бідолашних рабів, змушуючи їх займатись пошуками, - і всі ці чарівники один за одним зазнали нищівної поразки. їхні бороди сивіли, руки трусилися, вбрання вицвітало від незліченних заклять і дослідів. Дехто хотів утекти, та на сходах замку його чекали вояки; дехто намагався заховатися за допомогою магії, та виявляв, що замок оточено потужним магічним захистом. Багато хто скінчив свої дні у в’язниці, решта просто скорилися. Для нас - тих духів, що спостерігали за цим процесом, - то був добрий урок: наші господарі потрапили до тенет своїх власних гордощів.