Будинок номер тринадцять, посередині вулиці, видавався такою ж брудною й понурою халупою, як і сусідні будівлі. Однак на шостому рівні її оточувало мерехтливе зелене плетиво магічного захисту. Там хтось перебував і не хотів, щоб його турбували.
Кажан майнув туди-сюди над вулицею, старанно обходячи магічний захист — там, де він виступав угору. Всі інші будинки стояли темні й тихі, цілком занурені в буденні вечірні справи. Я жваво полинув назад, до підніжжя пагорба, щоб розповісти про все господареві.
— Я знайшов це місце, — сказав я. — Там стоїть захист, але ми прорвемося. Ходімо мерщій, поки нікого немає.
Я вже казав про це, але скажу ще раз: люди геть-чисто безпорадні, коли треба кудись швидко пересуватися. Хлопцеві знадобилося стільки часу, щоб подолати ці поганенькі двісті п’ятдесят шість сходинок, — він так пихтів, кректав і відсапував, і обличчя його набуло такого чудового кольору, що я досі ще не бачив нічого подібного.
— Треба було взяти хоч пакуночок — прикрити обличчя, — мовив я йому. — Твоє личко так горить, що з того берега Влтави видно. Ще й на такому низенькому пагорбі!
— А який... який... там захист?
Він тільки й міг думати, що про нашу роботу.
— Слабенькі зелені тенета. Дурничка. Ти хоч якимось спортом займаєшся?
— Ні. Нема часу. Я надто заклопотаний...
— Еге ж! Ти тепер поважна особа. А я й забув!
За десять хвилин ми дісталися до руїн Чорної вежі, і я знову зробився Птолемеєм. У цій подобі я провів Натаніеля туди, де починається пологий узвіз. Там мій хазяїн притулився до стіни, щоб перепочити, й ми заходилися разом милуватися халупами Золотої вулиці.
— Жалюгідне видовище, — зауважив я.
— Атож. їм треба... знести це все... й відбудувати знову.
— Та ні, я про тебе!
— Який... який будинок?
— Номер тринадцять? Отой, праворуч, третій від нас. Білий тинькований фасад. Годі вже помирати — краще погляньмо, що тут можна зробити.
Ми обережно пройшли вулицею, ховаючись у затінку стін, і зупинилися за кілька метрів від будинку. Мій хазяїн хотів був одразу попрямувати до дверей. Я підняв руку:
— Зачекай-но. Захист починається просто перед тобою. Ще половина кроку—й він подіє.
Хлопчина завмер:
— Думаєш, ти зможеш проникнути всередину?
— Я не думаю, хлопчику. Я знаю. Я робив таке ще тоді, коли Вавилон був невеличким овечим пасовиськом. Відійди-но вбік! Дивись і вчись!
Я підійшов до тоненьких мерехтливих ниток, що перегороджували нам шлях, і нахилився. Тоді побачив між нитками дірочку й тихенько дмухнув туди. Я все розрахував як слід: срібна хмарка закляття Покірного Подиху[50] ковзнула крізь дірочку і зависла в ній, не проходячи всередину й не тягнучись назад. Закляття було надто легке, щоб потривожити захисні нитки. Залишилася дрібниця. Я взявся потихеньку роздувати хмарку—більшаючи, вона розсувала нитки. Через кілька хвилин серед ниток уже з’явився великий круглий отвір. Я надав Подихові форму обруча й невимушено проліз крізь нього.
— От і все, — мовив я. — Тепер твоя черга.
Хлопчина спохмурнів:
— А що мені робити? Я нічого не бачу!
Я скрушно зітхнув — і зробив Подих видимим на другому рівні.
— Тепер ти задоволений? — спитав я. — Просто обережно пролізь крізь цей обруч.
Він послухався, хоч великого враження це на нього не справило.
— Пхе! — сказав він. — Може, ти все це вигадав, звідки мені знати?
— Хіба я винен, що люди такі сліпі? — зіпнув я. — Ти раз по раз користуєшся моїми здібностями. В твоєму розпорядженні — досвід п’яти тисячоліть, а ти хоч би подякував! Гаразд. Якщо тобі не віриться, що тут є захист, то я залюбки покажу тобі його дію. Зараз побачиш, як сюди вискочить чарівник Кавка!
— Ні, ні! — поспіхом заперечив він. — Я вірю тобі!
— Ти певен? — я простяг пальця до мерехтливих ниток.
— Так! Заспокойся! Зараз ми вліземо у вікно й застанемо його зненацька!
50
Закляття, що здійснюється за допомогою видиху через рот і характерного поруху. Не має нічого спільного з Закляттям Смороду - останнє виконується зовсім не так.