— Наступного разу?
— Еге ж, він тут разів уже з п’ять пробігав. Щоразу читає нам оті набридливі моралі, а потім жере одного з нас. Уже п’ятьох отак пожер — тільки ми двоє й залишилися. Ба й справді: поєднання страху з нудотою — це все-таки занадто. Як по-вашому, цей ніготь вріс?
— Не можу сказати напевно. Коли цей кістяк повинен вернутися?
— Хвилин через десять, якщо він не змінить свій графік...
— Дякую! Нарешті хоч щось певне. Чекатиму його тут.
Химера скулилася, всохла й перетворилася на синього біса, трохи менш потворного за двох інших. Я відійшов убік — так, щоб мені не заважав вітер, — і вмостився, підібгавши ноги, на карнизі, звідки видно було майже цілий Лондон. Можливо, якийсь інший джин спіймає цього африта до того, як він повернеться сюди. А як не спіймає, то доведеться щось вигадувати мені. Чому він отак кружляє містом — спробуй відгадай: може, довголітня сторожа в могилі позбавила його здорового глузду. Будь-що тут знайдеться кому мене підтримати: я бачив кількох джинів у повітрі за одну-дві вулиці звідси.
Поки я чекав, мені знічев’я дещо спадало на думку. Безперечно, в Лондоні зараз коїться чимало дивовиж — і до того ж водночас. По-перше, містом гуляє ґолем, і хто його випустив — невідомо. По-друге, Спротиву пощастило вдертись у міцно запечатану могилу і викрасти звідти цінну річ. По-третє, як наслідок другого, на волю вирвався скажений африт, який додає ще більше шарварку. І все це не минало марно: під час зведеного виклику духів я відчував, які перелякані й спантеличені чарівники. Чи може це все бути простим збігом? Як на мене, навряд.
Я вважав за малоймовірне, щоб купка простолюдинів проникла до Ґледстонової могили самотужки, без сторонньої допомоги. Навпаки: хтось підучив їх, дав деякі настанови, щоб вони зуміли обминути першу лінію захисту й потрапити до склепу. Цей добродійник або не знав про сторожа могили, або ж навпаки — чудово знав. Хай би там як, навряд чи це дівчисько, Кіті, та його товариші знали, що на них там чекає.
Одначе принаймні самій Кіті пощастило вижити. І тепер, поки чарівники пнуться з власної шкіри, полюючи за здурілим Ґледстоновим кістяком, страхітливий посох опинився на волі[62]. Хтось неодмінно скористається цим — і навряд чи то буде те дівчисько.
Я згадав невідомий розум, що спостерігав за мною крізь око ґолема, поки ця потвора намагалася вбити мене в музеї. Якщо поглянути на цю справу тверезо, можна легко уявити таку саму тінь, що непомітно спостерігала за подіями в абатстві. Чи була це та сама тінь? Як на мене, більш ніж імовірно.
За чеканням, занурившись у ці хитромудрі міркування[63], я машинально оглядав рівні, стежачи за можливою небезпекою. Це дозволило мені вчасно помітити на сьомому рівні світіння неясних обрисів, що наближалося крізь надвечірнє проміння. Світіння пурхало то там, то тут серед димарів: воно то яскравішало, опиняючись у затінку, то тьмянішало, гублячись між червонястими вилисками ґонту. Так, то була чиясь аура — слід якоїсь сутності, — однак розгледіти її матеріальну подобу я не міг. Нарешті я поглянув на перший рівень — і лише тепер побачив знебарвлену сонячним сяйвом людську постать, що перестрибувала з даху на дах.
Вона відчайдушно, мов гірський козел, перескочила з башточки на флюгер, погойдалася там на верхівці й помчала далі. Коли вона підібралася ближче, до мене долинули пронизливі вигуки, схожі на крики переляканої дитини.
Моїх сусідів-бісів зненацька обійняла тривога. Вони облишили колупати свої нігті й заметушилися дахом туди-сюди, намагаючись заховатись один за одного і втягуючи животи, аби здаватися меншими.
— Ой-ой-ой! — репетували вони. — Ой-ой-ой!
Я помітив кількох своїх товаришів-джинів. Вони летіли навздогін за постаттю — на безпечній відстані. Я не розумів, чому вони не атакують? Зараз, можливо, це з’ясується... Постать вистрибом наближалася до мене.
Я підвівся, перекинув хвоста через плече, задля ошатності, й заходився чекати. Два біси швендяли довкола, без упину репетуючи. Врешті я не витримав і підставив одному з них підніжку. Другий з розгону налетів на нього, і обидва покотилися перевертом.
—Ану, цить! — гаркнув я. —Хоча б поводьтеся гідно!
Вони мовчки поглянули на мене.
— Отак буде краще!
— Ось що я скажу тобі... — один біс штовхнув під бік другого й показав на мене. — Наступним може стати він!
— Еге ж. Може, цього разу він зжере його. А ми врятуємось!
— Ховайся за нього! Мерщій!
— Я перший! А ти ховайся за мене!
62
У 1860-х роках, коли здоров’я й сили вже зраджували Ґледстона, цей старий лис зарядив посох потужною магічною міццю, щоб вона завжди була в нього напохваті. Як наслідок, у посоху було ув’язнено кількох могутніх істот, чия природна жорстокість посилювалась ще й тим, що всі вони разом опинилися в крихітному вузлику завбільшки з наперсток. Отримана зброя була, мабуть, найбільш руйнівною від славетних часів Єгипту. Мені випало побачити її здалека під час Ґледстонових завоювань: дугоподібні спалахи, що виривалися з посоха, легко розтинали нічну пітьму. Я бачив силует старого — нерухомого, плечистого, — що стискав посох у руці. Він із своїм посохом був єдиною чіткою точкою у вихорі полум’я. Все, що підхоплював цей вихор, — фортеці, палаци, найміцніші мури, — оберталось на порох. Навіть африти трепетали перед його силою. А тепер посох поцупила оця Кіті. Цікаво — чи розуміє вона, у що вплуталася?
63
Мені спадали на думку й численні інші, набагато мудріші речі, та я не тривожитиму ними ваш кволий розум. Повірте мені на слово: всі мої думки були розумні — просто-таки з біса розумні!