Знову розпочався гармидер, такий огидний і ганебний — кожен з бісів силкувався першим заховатись у мене за спиною, — що я мусив витратити свою увагу на те, щоб роздати цим бісам кілька заслужених ляпасів, виляски від яких пролунали на ціле місто. Роздаючи ляпаси, я мимоволі підняв голову і побачив, що бунтівний африт стоїть скраю даху, перекинувши ногу через парапет, за якісь два метри від мене.
Мушу сказати, що його вигляд мене вразив.
Річ була навіть не в золотій масці, що відтворювала риси великого чарівника. І не в пасмах сивого волосся, що майоріли з-під неї. І не в кощавих руках, зухвало впертих у боки. І не в голих хребцях, що стриміли над краваткою. І не в запилюженому поховальному вбранні, що хилиталося на кістках. У цьому всьому не було нічого дивовижного; я й сам кількадесят разів прибирав подобу кістяка — хто з нас такого не робив? Ні, мене вразило інше: я зрозумів, що це не просто подоба, а справжні кістки, справжній одяг і справжня золота маска. Власна афритова сутність була невидима, схована десь усередині решток чарівника. Він навіть не мав своєї подоби — ні на цьому, ні на всіх інших рівнях. Я ніколи ще нічого подібного не бачив[64].
Хтозна, чим займався цей африт упродовж дня, та на місці він вочевидь не сидів: одяг на ньому добряче пожмакався. На коліні в нього був гарненький розріз[65], на плечі — слід від опіку, а одну манжету ніби дерли пазурами. Мій хазяїн, напевно, віддав би чималі гроші за такий костюмчик — якби його було виставлено у вітрині якогось міланського салону мод, — проте на вельмишановнім африті це лахміття здавалося досить непоказним. Водночас кістки під одягом були, здається, цілі: суглоби працювали так добре й нечутно, ніби їх тільки-но змастили.
Схиливши голову набік, кістяк спостерігав за бісами, що вовтузились на даху. Ми всі завмерли, пороззявлявши роти. Аж нарешті африт заговорив:
— Що це ви, розмножуєтесь?
— Ні, — відповів я. — Просто невеличка бієчка.
— Я не про те. Просто минулого разу вас було двоє.
— Це підкріплення, — пояснив я. — Мене викликали, щоб я послухав твої настанови. Ну, звичайно, й для того, щоб ти мене зжер.
Кістяк аж закрутився дзиґою скраю даху.
— Чудово! — вигукнув він. — Нарешті хтось оцінив мою щирість і красномовність! Ви, біси, набагато розумніші, ніж здаєтеся.
Я озирнувся на Тібета і його приятеля: ті стояли нерухомо, роззявивши роти й стікаючи слиною. Кріль під промінням автомобільних фар — і той дивився б на них із зневагою.
— Ні, — сказав я. — Я б на це не розраховував.
У відповідь на мій блискучий дотеп кістяк пронизливо зареготав і, піднявши руки, затупотів ногами в танці. За його спиною — метрів за п’ятдесят звідси — за димарем, мов соромливі підлітки, ховалися двоє джинів. Вони стежили за ним — і чекали[66]. Тож нам, можна сказати, вдалось оточити Ґледстонові кістки.
— А ви, здається, в доброму гуморі, — зауважив я.
— А чому б і ні? — кістяк зупинився, клацнувши кісточками пальців, наче кастаньєтами, в такт останньому удару закаблуків. — Я на волі! На волі й на роздоллі! Це такий вірш, якщо ти не помітив.
— Еге ж, гарненький вірш...
Біс замислено почухав кінчиком хвоста потилицю.
—Але ж ви досі перебуваєте в цьому світі, — повільно промовив я. — Принаймні так здається мені. Виходить, ви не можете вважати себе на волі! Воля приходить лише тоді, коли ти розриваєш пута й повертаєшся додому!
— Я й сам так думав, поки лежав у цій смердючій могилі! — відповів кістяк. — Тепер я так не думаю. Поглянь на мене! Я можу йти куди хочу, робити що хочу! Хочу подивитись на зорі — дивлюся скільки завгодно. Хочу погуляти серед квітів і дерев — будь ласка! Хочу спіймати якого-небудь дідугана й жбурнути його на середину річки — ніяких проблем! Світ закликає мене: «Вперед, Гонорію, роби все, що тобі до вподоби!» Оце, бісе, й зветься свободою — чи не так?
Сказавши це, він погрозливо махнув рукою в мій бік. Його пальці скорчилися в судомі, а в порожніх очних ямках під маскою зненацька спалахнули вбивчі криваві вогники. Я хутко відсахнувся. Вже за мить червоні вогники згасли, й кістяк знову пішов у веселий танець.
— Погляньте на цю заграву! — зітхнув він, ніби сам до себе. — Наче кров з вершковим сиром!
— Еге ж, чудовий образ, — погодився я. Безперечно, біси кажуть правду: цей африт божевільний. Але все-таки — чи божевільний він, чи ні — дещо в ньому досі спантеличувало мене.
— Пробачте, пане кістяк, — мовив я. — Мені, як звичайному бісові вельми обмеженого розуму, хотілося б, щоб ви мені дещо пояснили. Ви досі слухаєтесь чийогось наказу?
64
Усім відомо, що ми, втілюючись у людському світі, мусимо прибирати ту чи іншу подобу - хай навіть струмінця диму чи краплинки рідини. Хоча дехто з нас спроможний залишатись невидимим на нижчих рівнях, на вищих ми повинні являти подобу. Такою є частина заклять, якими поневолюють нас чарівники. Оскільки в Іншому Світі ми не маємо такої певної подоби, це потребує від нас відчутного напруження - і завдає нам болю. Що довше ми тут залишаємось, то дужчим стає цей біль, хоч переміна подоби може тимчасово його послабити. Натомість ми не «опановуємо» матеріальних речей: що менше ми маємо справу із земними речами, то краще. До того ж це будь-що заборонено умовами заклять, що викликають нас.
66
Один з цих джинів був мій знайомий із зведеного виклику духів - отой самий цибатий птах. Другий скидався на пузатого орангутана. Давні звичні подоби - їм не доводилось мати справу з цвілими кістками...