Довгий кривий ніготь показав на золоту маску.
— Бачиш його? — тепер уже з сумом у голосі запитав кістяк. — Це все він винені 3 останнім подихом він припнув мене до цих кісток! Наказав мені вічно захищати їх — і до того ж берегти його майно. Більша частина цього майна в мене тут... — він обернувся й показав рюкзак за останньою модою, що цілком недоречно красувався на його спині. — А ще, — додав він, — нищити всіх, хто вдереться до його могили. Адже десять із дванадцяти — це непогано, авжеж? Я зробив усе, що міг, та мене все-таки бентежить, що двоє втекли.
— Це справді непогано, — втішив його біс. — Навряд чи хто зробив би краще. А ті двоє, напевно, були міцні горішки?
Криваві вогники знову зажевріли, і я почув з-під маски скрегіт зубів.
— Один, здається, був чоловік. Я його не розгледів. Боягуз був — утік, поки його товариші билися. А друга... Спритна маленька злодюжка. Як залюбки я стиснув би її біленьку шийку своїми пальцями! Але — тільки уяви: така маленька й така хитра! — вона мала з собою чисте срібло. Гонорій хотів її погладити, а вона йому так зацідила, що його бідолашні старі кісточки й досі скімлять.
— Який соромі — сумно хитнув головою біс. — Закладаюсь, що вона вам навіть імені свого не сказала.
— Вона не сказала, та я все одно його підслухав. І майже спіймав її! — кістяк аж підскочив з люті. — Кіті її звуть, мов кошенятко. І помре вона, мов кошенятко. Та я не поспішаю — часу в мене досить. Мій хазяїн помер, а я досі корюся його наказам, стережу його старі кістки. Просто тягаю їх із собою, й квит. Можу піти куди захочу, зжерти кого схочу. Особливо, — червоні очиці знову блиснули, — балакучого зухвалого біса.
— Умгу, — кивнув біс, не розтуляючи рота.
— А знаєш, що найкраще? — кістяк знову підскочив (я побачив, як джини на сусідньому даху сховалися за димар) і нахилився до мого вуха. — Мені анітрохи не боляче!
— Гм-м? — я досі не розтуляв рота, водночас намагаючись удати якнайбільшу цікавість.
— Отож! Анітрохи не болячеі Саме це я й кажу всім духам, яких зустрічаю дорогою. Оці двоє, — він показав на бісів, що вже трохи посміливішали й перебрались на дальній край даху, — ці двоє чули все це вже кілька разів. І ти, не менш потворний за них, теж мав честь мене вислухати. Мені просто кортить поділитися своїми радощами! Ці кістки захищають мою сутність: мені не треба створювати власну кволу подобу! Я сиджу в них, наче пташеня в гніздечку! Отак ми з моїм хазяїном поєднались заради взаємної вигоди. Я корюся його наказам, та водночас можу робити що хочу — радо й без болю! Цікаво, чому ніхто не додумався до цього раніше?
Біс нарешті порушив свою мовчанку.
— Мені тут спало на думку.. Може, через те, що для цього чарівник повинен умерти? — припустив я. — Більша частина чарівників не погодиться на таку жертву. Їм буде до вподоби, якщо наша сутність усохне від служіння їм, — адже це лише зосередить нашу свідомість. І до того ж вони напевно не хочуть, щоб ми вешталися світом і робили все, що нам заманеться. Авжеж?
Золота маска вирячилась на мене.
— А ти нівроку зухвалий біс! — нарешті промовила вона. — Я з’їм тебе наступним: мені треба трохи підживити свою сутність[67]. Та водночас ти маєш рацію! Я справді унікальний. Колись я був нещасний, багато років скніючи в Ґледстоновій могилі. Зате нині я найщасливіший з афритів! Віднині я мандруватиму світом, помщаючись людям і духам скільки заманеться! Можливо, одного чудового дня, вдовольнивши свою мстивість, я повернуся до Іншого Світу. Тільки не зараз!
Він несподівано кинувся на мене. Я крутнувся в повітрі назад, тримаючи відстань, і приземлився сідницями на парапет.
— То тебе не обходить, що ти загубив посох?—хутко поцікавився я, відчайдушно махаючи хвостом джинам на сусідньому даху. Настав час покінчити з Гонорієм та його манією величі[68]. Краєм ока я помітив, як джин у подобі орангутана почухав собі під пахвою. Чи то був хитрий сигнал, що обіцяв швидку допомогу, чи він просто не звернув на мене уваги.
— Посох... — очі кістяка блиснули. — Так, мене трохи мучить сумління. Проте яка різниця? Він, напевно, в того дівчиська — Кіті. Вона в Лондоні: рано чи пізно я знайду її, — він пожвавішав. — Коли посох опиниться в моїх руках, я казна-чого зможу накоїти! Ану, стій тихенько, зараз я зжеру тебе.
Він недбало простяг руку, не чекаючи дальшого спротиву. Решта бісів, напевно, сиділи собі й чекали своєї долі — вони взагалі не дуже рішучі хлопці. Проте Бартімеус — не такий, і Гонорій мав у цьому переконатися. Я промайнув між простягнутими руками, підскочив і перестрибнув через моторошну білу голову, зірвавши з неї посмертну маску[69].
67
Судіть самі, як низько впав Гонорій, — хоча б із того, що він не потурбувався перевірити всі рівні. Інакше він тут-таки побачив би, що я був бісом лише на трьох перших рівнях. На всіх інших я залишався Бартімеусом в усій своїй величі.
68
Слід зауважити, що його маячня дивним чином була досить цікава. Віддавна всі ми — від наймогутнішого марида до останнього біса — стикаємося з двома проблемами: послуху та болю. Ми мусимо коритись чарівникам, і це завдає нам болю. Завдяки наказу Ґледстона Гонорій, здається, вирішив цю проблему, та — як наслідок — збожеволів. Хто при здоровому глузді волітиме залишитись на Землі замість того, щоб повернутися додому?
69
Отут мені стали у великій пригоді шість бісівських пальців: на кожному з них є присосок.