— Бачили? — я помахав кухлем перед моїми приголомшеними товаришами. — Ось вам і спис! Тепер нам потрібні ще два.
***
Ми змарнували в польоті двадцять хвилин на те, щоб знову розшукати кістяк. Насправді це було не так важко: ми просто летіли туди, звідки лунали вигуки. Напевно, Гонорій згадав свою давню втіху — страхати людей — і тепер гуляв набережною, гойдаючись на ліхтарях і зненацька виринаючи з-за парапету, чим украй лякав випадкових перехожих. Розвага була досить-таки безневинна, та ми дістали наказ — і тепер мусили діяти.
Кожен з нас мав при собі саморобний спис зі срібною річчю. У птаха на кінці списа хилитався кубок за кидання дротиків, а орангутан, який кілька хвилин даремно намагався припасувати до дротини великий таріль, урешті обмежився кошичком на грінки. Я швиденько дав їм кілька порад щодо тактики, й ми заходились підбиратися до кістяка — на зразок трьох вівчарок, що заганяють барана. Птах летів уздовж набережної з півдня, орангутан заходив з півночі, а я підкрадався з глибини кварталу. Нарешті ми загнали його в глухий кут біля обеліска Клеопатри[72].
Насамперед Гонорій побачив птаха. З його руки вилетіла ще одна блискавка, пройшла між цибатими ногами птаха й перетворила на попіл громадську вбиральню. Тим часом орангутан підлетів упритул до Ґледстона й тицьнув його між лопатками кошичком для грінок. Вибухнув сніп зеленкуватих іскор, війнуло підпаленою матерією. Кістяк високо підскочив і з моторошним криком упав на землю. Він позадкував до бруківки, дивом уникнувши мого пивного кухля.
— A-а! Зрадники!
Наступне Гонорієве закляття свиснуло біля самісінького вуха химери. Та поки він стежив за моєю постаттю, що втікала, птах підібрався ближче й полоскотав його кощаву ногу кубком за кидання дротиків. Коли він стрімко обернувся назустріч новій небезпеці, до роботи знов узявся кошичок на грінки. Так воно й тривало. Хоч як вертівся й крутився кістяк, то одна, то друга срібна річ опинялася в нього за спиною. Невдовзі він, не націлюючись, почав кидати блискавки куди заманеться, та й на силі він підупав — намагався вже не нападати, а відступати. Виючи й сиплючи прокльонами, він задкував набережною, підходячи дедалі ближче до парапету.
Ми втрьох обережно стискали наше коло. Я ніяк не міг зрозуміти, що тут мені здається таким незвичним. Та нарешті зрозумів: я знову брав участь у ловах, тільки цього разу сам був мисливцем, тоді як зазвичай полювали за мною.
Через кілька хвилин ми оточили кістяк біля підніжжя обеліска. Той гарячково крутив туди-сюди черепом; криваві вогники виблискували, шукаючи дороги до відступу.
— Гонорію, — сказав я, — це твоя остання нагода. Ми розуміємо, що тобі випало пережити. Якщо ти не можеш сам покинути ці кістки, то напевно хто-небудь із нинішніх чарівників зуміє звільнити тебе від закляття. Здавайся, і я попрошу свого хазяїна знайти належні чари.
Кістяк зневажливо заскреготів:
— Попросиш хазяїна? Ніби це так легко! Ви що, такі друзяки з ним? Щось мені не віриться. Всі, всі ви коритесь людським примхам — тільки я вільний!
— Ти ув’язнений у смердючому лантусі з кістками, — заперечив я. — Поглянь на себе! Ти ж не можеш навіть перетворитись на птаха чи рибу, щоб утекти.
— Мені краще, ніж тобі! — зіпнув кістяк. — Скільки вже років ви на них гаруєте? Міняй собі подобу скільки хочеш: ти все одно — раб, і всі ви — раби в кайданах, перед вічним страхом покарання! Дивіться: я — біс, я — дияволі І що кому до того?
— Я, до речі, химера, — пробурмотів я. Щоправда, не дуже гучно: загалом він мав рацію.
— Якби ти мав хоч найменшу змогу, то разом зі мною гуляв би Лондоном, де заманеться, й навчав цих чарівників, що й до чого! Лицеміре! Я кидаю тобі виклик!
Хребці затріщали, торс обернувся, білі кістки потяглись і вхопились за гранітну колону. Кістяк Ґледстона крекнув, підтягся й видряпався на обеліск, чіпляючись за вирізьблені на ньому ієрогліфи.
Ми з товаришами спостерігали за ним.
— Куди це його несе? — запитав птах. Химера стенула плечима.
— Усе одно йому нікуди подітися, — зауважив я. — Він лише відтягує неминучий кінець.
72
Обеліск Клеопатри — п’ятнадцятиметровий єгипетський обеліск, що важить сто вісімдесят із гаком тонн і не має жодного стосунку до Клеопатри. Мені про це краще знати: я був одним з тих, хто споруджував його для фараона Тутмоса III 1475 року до Христа. Я добре пам’ятаю, як ми встромляли його в пісок у Геліо-полісі, й тому неабияк здивувався, побачивши його в Лондоні через три з половиною тисячі років. Напевно, його просто хтось поцупив. Що за люди - нічого не можна покинути без нагляду!