Жук-скарабей обурено відповів:
— Ще одна славна роботка! Чудово. Ти певен? Це значить, що ти кидаєш виклик самому начальникові поліції!
— Якщо пощастить, він навіть не дізнається, що це я. Занеси її... — Натаніель швиденько подумав і ляснув пальцями, — до старої бібліотеки — тієї, де ми з тобою ховались від Лавлейсових демонів. А я заберу полоненого й зустрінуся з тобою згодом. Нам усім треба забиратися звідси.
— Отут я з тобою згоден. Гаразд. Ану, відійди.
Жук відбіг підвіконням якнайдалі від вікна, піднявся на задні ніжки й показав вусиками на шибку. Блиснув спалах, війнуло жарким повітрям. У склі з’явилась нерівна діра. Жук розправив крильця і з гудінням зник у темряві.
Натаніель озирнувся — саме вчасно, щоб побачити стілець, який летів просто йому в голову.
Приголомшений, хлопець упав на підлогу. В очах усе закрутилось: одним оком Натаніель побачив Якуба Гірнека, що кинув стілець убік і помчав до дверей. Хлопець вигукнув закляття арамейською мовою: біля його плеча з’явилося бісеня й пожбурило блискавкою в задню частину Гірнекових піжамних штанів. Затріскотіла підпалена матерія, пролунав зойк. Бісеня, зробивши свою справу, зникло. Гірнек зупинився, вхопився за сідниці, але тут-таки знову пошкутильгав до дверей.
Натаніель тим часом уже підхопився. Він кинувся вперед, нахилився, незграбно вхопив одну Гірнекову ногу в смугастій шкарпетці й смикнув її вбік. Гірнек упав. Натаніель навалився на нього й заходився шалено лупцювати по обличчю; Гірнек відповідав тим самим. Кілька хвилин вони отак качалися по підлозі.
— Що за огидне видовище!
Натаніель, що саме скубав Гірнека за волосся, завмер. Тоді поволі підняв голову.
На дверях стояла Джейн Фаррар, а з-за її плечей виглядали двоє кремезних чолов’яг із нічної поліції. На Джейн була свіжовипрасувана уніформа й кутастий кашкет «Сірих Спин». Очі її аж палали відвертим презирством. Один з полісменів, що стояли за нею, басовито гаркнув.
Натаніель спробував хоч якось пояснити те, що тут коїлось, одначе так і не зміг нічого придумати. Джейн Фаррар скрушно хитнула головою.
— Як низько часом падають могутні, пане Мендрейку! — сказала вона. — Облиште, якщо можете, цього напіводягненого простолюдина. Вас заарештовано за зраду.
41
На вулиці — вовкулаки, позаду — в будинку — Натаніель. Що ви обрали б на моєму місці? Правду кажучи, я радів уже з того, що хоч ненадовго звідти вирвався.
Поведінка хлопця тривожила мене дедалі більше. За ті роки, що минули від нашої першої зустрічі, він — безперечно, завдяки дбайливому вихованню Вайтвел — перетворився на малого підлабузника, що старанно виконує накази й водночас шукає змоги для власного просування. Тепер він із власної волі пнеться зі шкіри, діє потаємно — і багато чим ризикує. Сам він до такого додуматись не міг. Хтось підучив його; хтось смикає його за ниточки, мов ляльку. Я міг би багато чого сказати про Натаніеля — дещо навіть таке, що по-люд-ськи й не висловиш, — та ніколи ще він не поводився отак по-ляльковому.
Справи, схоже, ставали кепськими.
Унизу панував безлад. По вулиці всюди, серед куп битої цегли й скла, лежали поранені вовкулаки. Вони корчилися, стогнали й хапалися за боки, змінюючи подобу з кожною новою судомою. Людина, вовк, людина, вовк... Це найголовніша проблема перевертнів: контролювати її не можна. Біль чи потрясіння — і подоба змінюється сама собою[76].
«Це дівчисько впоралося якнайменш із п’ятьма, — подумав я. — Крім того, якого рознесло на шматки кулею з елементалями». Проте ще декілька вовкулак метушились завулком цілісінькі, тоді як інші, трохи кмітливіші, гарячково видряпувались на дах по димарях чи шукали пожежні драбини.
Живими їх залишилося дев’ятеро чи десятеро. З такою кількістю перевертнів не впоратися жодній людині.
І все ж таки дівчина досі боролася: тепер я бачив її — неве-личку постать, що крутилася на даху. В обох її руках щось виблискувало — вона відчайдушно вимахувала своєю зброєю, намагаючись утримувати на відстані трьох вовків. Та чорні силуети щомиті наближалися до неї.
Жук-скарабей, за всіх своїх переваг, безпорадний у бою. До того ж із цими коротенькими крильцями мені знадобилася б принаймні година, щоб дістатися до місця подій. Тому я перемінив подобу, зо два рази махнув широкими червоними крилами — і за мить опинився просто над вовкулаками. Мої крила затулили місяць, зануривши чотири постаті на даху в найчорнішу темряву. Для більшої переконливості я виверг моторошний крик, із яким птах Рок падає на слонів, щоб викрасти їхнє дитинча[77].
76
Ця хронічна ненадійність — одна з причин, чому вовкулаки мають лиху славу. До того ж вони ненаситні, люті, кровожерливі й погано піддаються дресируванню. Лікаон Аркадський уперше зібрав загін вовкулак і використовував їх як особисту охорону близько 2000 р. до Христа. Попри те, що вовкулаки невдовзі зжерли кількох його гостей, думка про те, що вони добре придатні для охорони порядку, прищепилася. Відтоді їх використовували численні володарі-тирани, що мали доступ до магії. За допомогою складних заклять вони змінювали подобу дужим людям, тримали їх окремо, а часом навіть розплоджували, щоб поліпшити їхню породу. У Британії нічну поліцію, як і багато чого іншого, запровадив той самий Ґледстон: він знав ціну вовкулакам як знаряддю залякування.
77
Зазвичай, на індійських слонів. Птахи Роки жили на далеких островах Індійського океану, зрідка з’являючись на материку в пошуках здобичі. їхні гнізда були завбільшки з акр, а яйця скидалися на величезні бані, видимі здалека над морем. Дорослі птахи були вкрай небезпечні і не раз топили послані для розорення їхніх гнізд кораблі, скидаючи на них цілі скелі з великої висоти. Два халіфи заплатили великі гроші за пера птаха Рока, які сміливці крадькома зрізали з грудей сонних птахів.