Усе це справило належний ефект. Один з вовків перелякано наїжачився, відскочив на метр і з виттям зник за парапетом. Інший став дибки — й дістав удар пташиними кігтями прямісінько в груди. Він підлетів у повітря, мов волохатий футбольний м’яч, і з гуркотом приземлився десь за димарем.
Третій, що по-людському стояв на задніх лапах, був спритніший і кмітливіший. Поява птаха Рока не меншою мірою приголомшила й дівчину: вона роззявила рота, здивовано зирячи на моє розкішне пір’я, і опустила свої кинджали. Вовк відразу мовчки стрибнув на неї, цілячи в горло.
Його зуби гучно клацнули в порожнечі, розсипавши довкола яскраві іскри.
Дівчина була вже за кілька метрів від мене й піднімалася вище. Розпатлане волосся затуляло їй обличчя; ноги пацали над дахом, що стрімко меншав, і над завулком, повним перевертнів. Обурене і розчароване виття невдовзі вщухло внизу — і ми зненацька залишилися самі, високо над незліченними вогнями міста. Мої рятівні крила несли її до тихого пристановища.
— Ой! Моя нога! Ой! A-а! Це ж срібло, хай тобі дідько! Ану припини!
Дівча раз по раз штрикало мене кинджалом у лапу біля самісіньких кігтів. Тільки уявіть — у ту саму лапу, що не давала їй упасти на закіптюжені димарі Східного Лондона! Це вже занадто! Я натякнув на це з усім своїм природженим красномовством.
— Не треба лаятися, демоне, — відповіла вона, облишивши на мить мене штрикати. Через шалений вітер голос її лунав кволо й пискливо. — Мені байдуже. Я хочу померти.
— Будь певна, якби я міг посприяти тобі... Припини!
Новий болючий укол — і новий напад нудоти. Від срібла мене завжди нудить. Ще трохи — й ми обоє звалимося вниз! Я добряче трусонув дівча — так, що воно мало не відкусило собі язика, — й кинджали попадали в нього з рук. Проте воно й тут не заспокоїлось — заходилося борсатись і викручуватись із моїх лап. Птах Рок міцніше стиснув кігті:
— Припини крутитися, дівчатко! Впустити я тебе не впущу, а от потримати над димарем чинбарні можу.
— Мені байдуже!
— Або занурити тебе в Темзу.
— Мені байдуже!
— Чи занести до очисних споруд у Розергайті, й там...
— Мені байдуже, байдуже, байдуже!
Здавалося, зараз її поб’є грець від люті й горя, тож мені знадобилася вся сила птаха Рока, щоб не дати їй вирватись.
— Кіті Джонс! — промовив я, не зводячи очей з вогнів Північного Лондона. — Невже ти не хочеш знову побачити Якуба Гірнека?
Отут вона замовкла, скорилася й замислилася. Кілька хвилин ми летіли серед любої тиші. Я використав цей перепочинок, щоб трохи покружляти над дахами — подивитись, чи немає довкола куль-шпигунів. Усе було гаразд. Ми полетіли далі.
Потім звідкілясь із-під мене долинув голос — трохи стриманіший, ніж досі, але так само запальний.
— Демоне, — запитав він, — чому ти не дав вовкам розтерзати мене? Я знаю, що ти й твої господарі все одно збираєтесь убити мене.
— Щодо цього я нічого сказати не можу, — відповів птах Рок. — Проте можеш подякувати мені, якщо захочеш.
— Ти зараз несеш мене побачитися з Якубом?
— Так. Якщо все вийде, як задумано.
— А потім?
Я помовчав. Мені саме сяйнула чудова думка.
— Ну? Відповідай! І кажи правду, якщо можеш!
Птах Рок відповів поблажливим тоном, намагаючись змінити тему:
— Я б на твоєму місці був обережніший, люба. Це нерозумно — кепкувати, коли ти висиш у повітрі[78].
— Ти ж усе одно не впустиш мене. Сам щойно казав.
— Отакої! Я й забув! — птах Рок зітхнув. — Правду кажучи, я не знаю, що тебе чекає. А тепер хвилинку помовч. Я заходжу на посадку.
Ми поринули в темряву, перетнули океан жовтогарячих вогнів і спустились на вулицю, де колись ми з хлопчиськом ховалися під час пожежі в Андервуда. Зруйнована бібліотека стояла на своєму давньому місці: я бачив її темні обриси, затиснуті між двома яскраво освітленими крамничками. За останні роки будівля зазнала ще більшої руїни: в даху — на місці великого скляного вікна — тепер видніла здоровенна діра. Наближаючись до неї, птах Рок трохи зменшився, старанно розрахував посадку і опустив дівча в діру ногами вперед, наче лист у поштову скриньку. Ми опинилися в просторі, схожому на печеру й освітленому то там, то тут смугами місячного проміння. Лише на безпечній відстані від підлоги, захаращеної сміттям, я випустив дівчину[79]. Вона з криком упала на землю й покотилася вбік.
Я сів трохи віддалік і роздивився її як слід. Еге ж, це те саме дівча з провулку, що намагалося відібрати в мене Амулет Самарканда. Тепер воно виросло, схудло й здавалося втомленим, обличчя витяглось і зблідло, очі дивилися насторожено. Мабуть, кілька останніх років далися їй взнаки, а вже кілька останніх хвилин — і поготів. Одна рука немічно висіла, плече було розпанахано, й на ньому засохла кров. Проте погляд її був, як і раніше, зухвалий. Дівчина обережно підхопилася й, випнувши підборіддя, вирячилась на мене крізь місячне проміння.
78
Прикладом тут є хоча б Ікар, один з піонерів повітроплавства. Якщо вірити Фекварлові — хоч його слова й не можна сприймати як надійне джерело, — грецький чарівник Дедал змайстрував пару магічних крил, у кожному з яких було ув’язнено досить-таки запального фоліота. Випробувати крила він довірив Ікарові, необачному і язикатому парубійкові, що почав кепкувати з фоліотів, перебуваючи в кількох тисячах футів над Егейським морем. Образившись, фоліоти одну за одною розгубили всі пір’їни, тож Ікар із своїм дотепним язиком знайшов вічний спокій на морському дні.