— Щось тут не дуже затишно, — пхикнула вона. — Ти що, не міг вибрати чистішого місця? Я сподівалася принаймні на Тауер.
—Тут затишніше, ніж у Тауері. Повір мені, — відповів птах Рок, гострячи кіготь об стіну. Я був не в гуморі, щоб розбалакувати.
— Ну, й що ж далі? Де Якуб? Де чарівники?
— Скоро прибудуть.
— Скоро? Ото ще мені диво! — вона взялася в боки. — Я думала, ти спритніший. А тут — сміх та й годі!
Я підняв свою велетенську чубату голову.
— Послухай-но! — мовив я. — Не забувай, що я тільки-но врятував тебе з лабетів нічної поліції. Могли б мені й подякувати, панночко!
Птах Рок промовисто постукав кігтями об підлогу й поглянув на дівчину такими очима, що будь-який перський моряк давно кинувся б за борт.
Дівчина відповіла мені кислим поглядом:
— Іди ти до дідька, демоне! Я зневажаю й тебе, й твою злобу. Ти не залякаєш мене!
— Та невже?
— Еге ж. Ти просто дурне бісеня. І пір’я в тебе запліснявіле.
— Що? — птах Рок поспіхом оглянув себе. — Бридня! Це просто так здається в місячному світлі.
— Цікаво, як воно ще не повипадало! Я бачила голубів з кращим пір’ям!
— Послухай-но...
— Я нищила справді могутніх демонів! — вигукнула вона. — І не лякатимусь якоїсь перерослої курки!
От нахабне дівчисько!
— Славетний птах Рок — не єдина моя подоба, — відповів я з гіркою величчю.—Це лиш одне із сотень облич, які я здатен прибирати. Ось поглянь...
Птах Рок нашорошив пір’я. Я по черзі перетворився: на страхітливого мінотавра з кривавими очицями, з пащі якого текла піна; на гранітну химеру, що хижо клацала щелепами; на велетенську змію, що плювалася отрутою; на привид, який моторошно стогнав; на оживлений труп, що йшов кімнатою, й на ацтекський череп, що ширяв у повітрі, виблискуючи в пітьмі. Одне слово, найкращі зразки найогиднішого.[80]
— Ну? — значуще поцікавився череп. — Що ти скажеш тепер?
Дівчина гучно ковтнула слину.
— Непогано, — зізналася вона. —Тільки всі ці подоби надто вже великі й показні. А от щось невеличке тобі не під силу.
— Ще й як під силу!
— Не під силу перетворитись на щось маленьке — скажімо, таке, щоб залізти... хоча б до тієї пляшки!—стежачи краєм ока за мною, вона показала на шийку пляшки з-під пива, що стриміла з купи сміття.
Давня витівка! Таке мені пропонували вже з сотню разів! Череп повільно загойдався в повітрі і всміхнувся[81]:
— Хороша спроба. Але я на таке давно вже не ловлюся[82]. А тепер, — провадив я, — може, сядеш і відпочинеш? Ти натомилася, як собака.
Дівчина пирхнула, набундючилась і, скривившись від болю, згорнула на грудях руки. Я бачив, як вона озирається, шукаючи виходу.
— Тільки без штучок, — попередив я. — Бо зараз дістанеш деревиною по голові.
— В зуби її візьмеш, чи що?
Ого, яка гордунка! Череп у відповідь зник — і обернувся на Птолемея. Я обрав цю подобу мимоволі — просто вона завжди була моєю улюбленою[83], — та щойно я перемінився, як вона здригнулась і позадкувала:
— Це ти! Отой демон у провулку!
— Ну й чого так хвилюватися? Я тоді не займав тебе. Це ти на мене накинулась.
Дівчина знову пирхнула:
— Еге ж, то правда. Тоді мене теж ледь не зловила нічна поліція.
— Слід бути обачнішою. А навіщо вам тоді знадобився Амулет Самарканда?
Дівчина спантеличено поглянула на мене:
— Що? Отой камінець? Він же був чарівний, хіба ні? Ми тоді викрадали магічні артефакти. То була мета нашого товариства — грабувати чарівників і намагатись використовувати їхнє знаряддя. Дурна ідея. Справді дурна, — вона копнула цеглину. — О-ой!
— Як я розумію, ти зневірилася в цій стратегії?
— Атож! Після того, як через неї ми всі загинули...
— Крім тебе.
Її очі блиснули в темряві:
— Ти справді думаєш, ніби я переживу цю ніч?
Отут вона мала рацію.
— Заздалегідь ніколи не знаєш, — палко заперечив я. — Може, мій хазяїн і помилує тебе. Він уже врятував тебе від вовків.
Дівчина задерла ніс:
— Твій хазяїн? А як його звуть?
— Він називає себе Джон Мендрейк.
81
Насправді усміхався він з самого початку. Це одна з нечисленних дій, що якнайкраще вдаються черепам.
82
Ви ж знаєте, що це за штука? Хитромудрий смертний умовляє джина-дурня залізти до пляшки (чи ще якоїсь тісної посудини), а потім закорковує її і відмовляється випустити, поки джин не виконає три його заповітні бажання... і таке інше. Кхе-кхе! Це може здатися неймовірним, але й насправді, якщо джин із власної волі залізе до пляшки, вона може виявитися досить надійною пасткою. Щоправда, в наші часи навіть найдрібніший і найдурніший біс не спіймається на цю давню витівку.