— Еге ж! Із ним треба послати батальйон вояків! — Дюваль сердито відіпхнув запропонований келих. — Це просто глупота — вірити йому!
Натаніель був уже на півдороги до дверей. Почувши це, він хутко озирнувся:
— Сер, ситуація вельми дражлива. Натовп вовкулак погубить усе.
Пан Деверо тим часом куштував вино:
— Смакота! Ці легенькі тони винограду з берегів Мармурового моря... Гадаю, тут ми також знайдемо компроміс. Мендрейк вирушить у супроводі кількох куль-шпигунів — так, щоб ми могли стежити за всіма його пересуваннями. А зараз передайте мені, будь ласка, отой чудовий кускус!
***
Скувавши Якуба Гірнека невидимими магічними кайданами, Натаніель узяв його під лікоть і вивів із залу. Переможцем він себе не відчував. Поки що йому пощастило загнати Дюваля в глухий кут, та якщо він не роздобуде посох — і до того ж найближчим часом, — майбутнє його буде якнайсумнішим. Натаніель розумів, що витратив до останку всю ласку, яку мав до нього прем’єр-міністр, а неприязнь інших міністрів можна було просто-таки відчути на дотик. І його кар’єра, й саме життя висіли на волосинці.
Коли вони переходили вестибюль, до них підійшла панна Вайтвел. Натаніель непримиренно позирнув на неї, та нічого не сказав. Вона відповіла йому яструбиним поглядом.
— Може, ви й зуміли переконати нашого любого прем’єр-міністра, — хрипко прошепотіла вона, — може, ви й відшукаєте посох, але тепер я знаю, що ви діяли в мене за спиною, роблячи собі кар’єру за мій рахунок. І цього я вам не пробачу. Наше співробітництво скінчилось, і я не бажатиму вам успіху. Можете гнити собі в Дювалевому Тауері — мені байдуже.
Вона хутко подалася геть; її сукня шурхотіла, наче висохле листя. Натаніель кілька секунд дивився їй услід. А потім, помітивши, що Гірнек дивиться на нього з похмурою посмішкою, опанував себе і подав знак кільком шоферам, що чекали виклику на іншому кінці вестибюлю.
Коли автомобіль рушив на північ, біля входу до будівлі з’явились чотири червоні кулі-шпигуни — і мовчки полинули навздогін.
44
Я зрозумів, що й до чого, тільки-но вони з’явилися на сходах. Я побачив це в силуваній усмішці юного Гірнека і в тому, як неохоче він робив кожен крок. Я побачив це в холодному, сталевому обличчі свого хазяїна і в тому, як загрозливо близько тримався він свого полоненого. Ні, Натаніель намагався вдавати, ніби все гаразд, маючи на меті приспати пильність дівчини. Можете назвати це чуттям, але я відразу здогадався, що наші справи зовсім не такі чудові, як він старався переконати її. Звичайно, свідчило про щось і те, що на плечах у Гірнека, стиснувши йому кігтистими лапами горлянку, сидів фоліот. Гірнекові руки було скручено довгим лускатим фоліотовим хвостом, тож хлопець не міг попередити дівчину ні словом, ні подихом, ні порухом. Тонкі пазурі передніх лап простромляли йому щоки, змушуючи без упину всміхатися. До того ж фоліот увесь час шепотів йому щось на вухо, і навряд чи то були якісь приємні дурнички[85].
Проте дівчина нічого цього не помітила. Побачивши на сходах Гірнека, вона тихо зойкнула й мимоволі подалася до нього.
— Будь ласка, панно Джонс, не підходьте! — застеріг мій хазяїн.
Дівчина залишилась на місці, не зводячи очей зі свого приятеля.
— Привіт, Якубе, — сказала вона.
Фоліот трохи розчепив кігті, щоб його полонений міг прохрипіти:
— Привіт, Кіті.
— Ти поранений?
Запанувала мовчанка. Фоліот погрозливо шкрябнув Гірнекову щоку.
— Ні.
Дівчина кволо всміхнулася:
— Я... я прийшла врятувати тебе.
Цього разу юнак у відповідь силувано кивнув. Фоліотові кігті повернулися на місце. Гірнекові губи знову розтяглись у фальшивій усмішці, та я бачив, що хлопець відчайдушно намагається попередити дівчину поглядом.
— Не хвилюйся, Якубе, — твердо промовила дівчина. — Я витягну звідси нас обох.
Еге ж, усе це було дуже зворушливо — просто-таки до сліз, і я бачив, що мій хазяїн не помилився: дівча справді щиро віддане хлопцеві[86]. Натаніель спостерігав за їхньою зустріччю пильно й розважливо.
—Я прийшов до вас із чесною пропозицією, панно Джонс, — почав він, безсоромно брешучи. Фоліот, що сидів на Гірнеко-вій шиї, вирячив очі й нечутно захихотів.
Навіть якби я захотів попередити дівчину про цього фоліота, заговорити з нею зараз — коли мій хазяїн стояв переді мною, — було неможливо[87]. До того ж він тепер був не єдиною проблемою: під стелею я помітив дві червоні кулі. Чарівники здалека спостерігали за нами. Не варто було шукати прикрощів на свою голову. Отож, як і завжди, я немічно стояв збоку й чекав наказів.
85
Нижчі духи, подібні до цього фоліота, часто бувають дріб’язкові і мстиві — й ніколи не обминуть нагоди злякати людей, що опиняться в їхній владі, оповідками про тортури та інші страхи. Інші, навпаки, володіють невичерпним запасом бридких, масних жартів. Я навіть не знаю, що гірше.
87
Звичайно, я будь-що цього не зробив би. Люди з їхніми дріб’язковими трагедіями аж ніяк мене не стосуються. Якби я мав вибір — допомогти дівчаті чи тут-таки звільнитися зі служби, — я тут-таки зник би, гучно зареготавши й пустивши дівчині в очі сірчану хмару. Хоч яка вона мила, та джинам усе-таки не варто приязнитись із людьми. Ніколи. Повірте мені на слово - я це добре знаю.