Дівчина побокувала. Його простягнута рука зависла в повітрі.
— Дякую, але це навряд чи мені личитиме.
Він насупився:
— Шкода. А як щодо моєї першої пропозиції? Згодні?
— Я хочу поговорити з Якубом.
— То ось він стоїть.
Чарівник недбало відступив на кілька кроків. Я теж позадкував. Дівчина підійшла ближче до Гірнека:
— З тобою справді все гаразд? Ти такий мовчазний!
Фоліот відпустив Гірнекову горлянку, але поворушив кігтями в нього перед очима — як стримане нагадування. Хлопець кволо кивнув:
— Усе гаразд. Гаразд.
— Я хочу пристати на пропозицію пана Мендрейка. Ти нічого не хочеш сказати?
Хлопець немічно всміхнувся:
— Ні, ні, Кетлін. Можеш йому довіритись.
Дівчина повагалась, кивнула у відповідь і обернулась:
— Ну, гаразд. Як я розумію, пане Мендрейку, ви не хочете марнувати ані хвилини. Де ваш автомобіль? Я відвезу вас туди, де посох.
***
Під час подорожі Натаніель являв собою безладну суміш почуттів. На його обличчі водночас відбивалися захоплення, збудження й відвертий страх — у цілому досить неапетитне видовище. На місці йому не сиділось — він совався, раз по раз озирався, щоб поглянути в заднє віконце на міські вогні. До дівчини він звертався з настирливою люб’язністю і водночас із майже неприхованою зневагою: то закидав її запитаннями, то переходив до прихованих погроз. Інші пасажири, на відміну від нього, були суворі й мовчазні. Гірнек та Кіті напружено дивилися вперед (на Гірнековій шиї досі висів фоліот). Водій, що сидів за склом, був справжнім віртуозом байдужості[90]. Я ж, хоч і мусив через брак місця перетворитися на скромну морську свинку, затиснуту між ногою дівчини й скринькою для рукавичок, тримався, як і завжди, гідно.
Ми повагом їхали нічним Лондоном. На вулицях не було нікого. Зорі над дахами потихеньку гасли — наближався світанок. Машина монотонно гула. Чотири червоні вогники, невидимі Натаніелеві, підстрибували й погойдувались над лімузином.
На противагу моєму господареві, дівчина поводилася дуже стримано. Мені спало на думку: їй, мабуть, відомо, що він її обдурить, — щоб про це здогадатись, не треба мати розум джина, — і все ж таки вона спокійно їхала назустріч долі. Морська свинка сумно хитнула головою. Я більше, ніж досі, захоплювався рішучістю дівчини і тим, як шляхетно вона виявляла її. Ось вона, свобода волі! Я не можу дозволити собі таких розкошів у цьому світі.
За вказівками дівчини ми проїхали через центр міста на південь, перетнули річку і опинилися в бідному районі, забудованому дрібними фабриками й крамничками, навколо яких купчились ветхі прибуткові будинки, здебільшого триповерхові. На вулицях уже з’явилися перші пішоходи, що зранку поспішали на роботу. Повз нас пропливли два сонні напів-африти й один гладкий біс-посланець, що ледве тяг здоровенний пакунок. Нарешті ми звернули на вузеньку бруковану вуличку, що проходила під низькою аркою і впиралась у покинуті стайні.
— Тут.
Дівчина постукала в скляну перегородку. Водій зупинив автомобіль і закляк, мов колода, в очікуванні наказів. Усі інші вийшли, змерзлі від уранішнього холоду. Морська свинка розправила свою сутність і знову прибрала Птолемеєву подобу. Я озирнувся й побачив завислі вдалині кулі-шпигуни.
Обабіч нас тяглися ряди вузеньких білих споруд. Тут і тепер хтось мешкав, хоч загалом квартал видавався дещо занедбаним. Дівчина без жодного слова вирушила до сходів, що вели вниз, до дверей підвалу. Натаніель, штовхаючи перед собою Гірнека, подався за нею. Останнім ішов я.
Мій хазяїн обернувся до мене й мовив через плече:
— Якщо вона викине якийсь фокус, убий її.
— А точніше можна? — поцікавився я. — Який саме фокус? Із картами, монетами, індійським мотузком?
Він убивчо поглянув на мене:
— Все, що може порушити нашу з нею угоду. Що може завдати мені шкоди або сприяти її втечі. Зрозумів?
— Чистісінько!
Дівчина пошукала в темряві біля дверей і дістала з якоїсь щілини ключа. Вже за мить двері з рипінням відчинилися. Без жодного слова, як і раніше, вона переступила поріг. Ми втрьох пропхалися слідом.
Деякий час, один за одним, ми блукали підвалом. Кіті, Гірнек, Натаніель і я немовби танцювали якусь повільну й сумну польку. Дівчина, вочевидь, знала дорогу як слід. Вона раз по раз клацала вимикачами, пригиналася перед низькими дверима, об які ми стукалися лобами, й ні разу не озирнулася назад. То був справжній лабіринт; я навіть подумав, чи не обернутися мінотавром.