47
Про гармидер, що знявся після того, як мій хазяїн викрив Генрі Дюваля, розповідати нецікаво. Безладдя панувало довго: чутки хвилями розходилися від Залу прийомів, через Вайтголл, і до найвідцаленіших міських околиць, тож ці новини стали відомі навіть останньому простолюдинові. Падіння когось із великих завжди викликає неабияке збурення — і ця пригода не стала винятком. На вулицях того вечора відбулося кілька стихійних народних свят, а з нічними полісменами — коли ті наважувались висунути носа надвір — люд поводився вкрай зневажливо.
Увесь цей день минув під знаком усесвітнього шарварку. На те, щоб заарештувати Дюваля, знадобилася ціла вічність — якщо врахувати, що сам він анітрохи не пручався й не намагався втекти, бо його геть приголомшило те, як усе повернулося. Однак ці жалюгідні чарівники заходилися сперечатись, хто ж тепер посяде його місце, і довго сварились, наче гайвороння, за те, хто віднині керуватиме поліцією. Мій хазяїн у тій сварці участі не брав — за нього найкраще промовляли його справи.
Врешті лакеї прем’єр-міністра викликали гладкого африта — він увесь цей час боязко тинявся вестибюлем, уникаючи ґолема, і з його допомогою дали все-таки лад. Раду міністрів було розпущено, Дюваля та Джейн Фаррар відправили до в’язниці, а збуджений натовп роззяв випровадили геть.[93] Джесіка Вайтвел опиралася до останньої миті, гучно стверджуючи, що саме їй Натаніель завдячує своїм успіхом, та зрештою і їй довелося знехотя піти. Прем’єр-міністр залишився віч-на-віч з моїм хазяїном.
Що там було між ними, я до ладу не знаю, бо мене разом з афритом послали наводити лад на вулицях. Коли я повернувся за кілька годин, мій хазяїн сидів сам у невеличкій кімнаті і снідав. Посоха в нього вже не було.
Я знову прибрав подобу мінотавра, вмостився в кріслі навпроти нього й знічев’я постукав ратицею по підлозі. Хазяїн поглянув на мене, та не сказав нічого.
— Ну, як? — почав я. — Усе гаразд?
Він щось буркнув у відповідь.
— Ми знову в пошані?
Він коротко кивнув.
— І хто ж ти тепер?
— Міністр внутрішніх справ. Наймолодший в історії.
Мінотавр аж свиснув:
— А ти молодець!
— Гадаю, що це лише початок. Дякувати Богові, Вайтвел тепер мені вже не начальниця.
— А посох? Тобі його залишили?
Його обличчя витяглося. Він сердито ткнув виделкою в кров’янку.
— Ні. Його відвезли до скарбниці. Сказали, що «на зберігання». Користуватись ним нікому не дозволять, — аж тут його обличчя проясніло. — Хоча... можливо, під час війни його й дістануть. Може, пізніше, для американської кампанії... — він відсьорбнув кави. — Розпочалася вона, здається, невдало. Що ж, подивимося... Будь-що мені потрібен час, щоб удосконалити своє мистецтво користування ним.
— Еге ж! Зокрема з’ясувати, чи можеш ти користуватись ним узагалі.
Він насупився:
— Звичайно, можу! Просто я забув про кілька формул обмеження... і про керівне закляття. От і все.
— Простіше кажучи, приятелю, ти схибив. А що сталося з Дювалем?
Мій хазяїн узявся зосереджено жувати.
— Його відправили до Тауера. Панна Вайтвел тепер знову міністр державної безпеки. Вона й спостерігатиме за його допитом. Подай-но мені сіль.
Мінотавр простяг сільничку.
***
Мій хазяїн був задоволений, та й мені було з чого радіти. Натаніель заприсягся відпустити мене, тільки-но вирішиться справа з таємничим нападником, і тепер вона, безперечно, вирішилася. Хоч я вважав, що тут іще залишилося зо два питання, які так і не знайшли переконливого пояснення. Та це вже не мій клопіт. Тому я чекав свого звільнення з легкою душею.
Чекати, однак, довелося довго.
Кілька днів хлопець був надто заклопотаний, щоб вислуховувати мої благання. Він приймав справи свого міністерства; відвідував наради на найвищому рівні, де обговорювали Дювалеву справу; виїхав від своєї колишньої наставниці і, на свою міністерську платню та винагороду від вдячного прем’єр-міністра, придбав будинок на всю губу серед зеленого скверу недалеко від Вестмінстера. Як наслідок, на мене спала ціла купа сумнівних хатніх обов’язків, перелічувати які мені зараз нема часу.[94] Він бував на прийомах у прем’єр-міністра в Ричмонді, роздавав доручення своїм новим підлеглим, а вечорами їздив до театру й дивився жалюгідні п’єси, до яких несподівано призвичаївся. Одне слово, крутився як муха в окропі.
93
Більша частина цих роззяв пішла собі спокійно, не завдавши клопоту. Тих, хто загаявся, трохи підбадьорили, кинувши їм нижче спини кілька Пекельних Жезлів. Натовп журналістів «Таймсу», яких спіймали на тому, що вони гарячково описують паніку серед чарівників, відпровадили до затишного місця, де їм пояснили до ладу, про що варто писати, а про що — ні.
94
Йдеться про побілку стелі, клеєння шпалер і використання добрячої кількості очисних флюїдів. І все!