За будь-якої змоги я нагадував йому про його присягу.
— Так, так, — відповідав він, вибігаючи вранці з дому. — Скоро й тобі дам раду. А поки що — про штори в моїй приймальні... Мені потрібен лікоть устрично-сірого шовку — купи в Філдинґса. І заодно — ще пару зайвих подушок. А для ванної кімнати візьми ташкентських кахлів[95].
— Твої півтора місяця майже скінчилися! — значуще сказав я.
— Так, так... Мені вже пора.
Якось увечері він повернувся додому раніше. Я саме був унизу—спостерігав за тим, як клеять кахлі на кухні[96], але все ж таки знайшов час відірватись від справ і знову нагадати про себе. Хазяїна я знайшов у їдальні — просторій, та досі ще не умебльованій кімнаті. Він дивився на порожній камін і на холодні голі стіни.
— Сюди треба належного узору, — зауважив я. — Шпалер, що пасували б до твого віку. Що тобі до вподоби — автомобільчики чи паровозики?
Він підійшов до вікна. Його кроки гучно відлунювали.
— Дюваль сьогодні зізнався, — сказав він нарешті.
— Це ж добре,—відповів я. — Чи ні?
Він роздивлявся дерева у сквері.
— Мабуть, так...
— Мої магічні здібності кажуть мені, що ти не радий.
— Ні... Так... — він обернувся до мене з силуваною усмішкою. — Це багато що прояснює, та більшу частину того, що він розповів, ми знали й самі. У підвалі його будинку ми знайшли майстерню — яму, де було виліплено ґолема, й кристал, через який Дюваль керував його оком. Він справді, поза всяким сумнівом, використовував це чудовисько.
— Ну той що?
— Сьогодні він зізнався в усьому. Казав, що давно хотів добитися більшого, відсунути назад панну Вайтвел та інших. Він вирішив використати ґолема. Ґолем сіяв хаос, підривав репутацію інших міністрів... Після кількох нападів, коли виходу так і не знайшли і всі були у відчаї, Деверо охоче надав Дювалеві додаткові повноваження. Роль поліції зросла; Дюваль дістав посаду міністра державної безпеки. З цієї посади йому було б легше згодом скинути Деверо.
— Ніби все зрозуміло, — погодився я.
— Не знаю... — хлопчина скривив губи. — Начебто всі задоволені. Вайтвел знову на своїй давній посаді, Деверо з міністрами бенкетують, Пінн уже відбудовує свою крамницю... Навіть Джейн Фаррар відпустили — немає жодного доказу того, що вона знала про зраду свого наставника. Всі раді викинути цю історію з голови. Але я не певен... Дещо тут незрозуміло.
— Наприклад?
— Дюваль стверджував, що діяв не сам. Він каже, що його підучили це зробити. Якийсь учений на прізвище Гопкінс. Він каже, що саме Гопкінс приніс йому око ґолема і навчив ним користуватися. Він каже, що саме Гопкінс звів його з отим бородатим найманцем і порадив Дювалеві послати його до Праги, щоб розшукати чарівника на прізвище Кавка. Коли я розпочав своє власне розслідування, Дюваль зв'язався з найманцем у Празі й наказав йому зупинити мене. Проте мозком усієї цієї змови був Гопкінс. Як на мене, це правда: самому Дювалеві не вистачило б кебети, щоб задумати таку річ. Він — ватажок вовкулацької зграї, а не великий чарівник. Та чи знайшли ми цього Гопкінса? Ні. Невідомо, хто він такий і де живе. Ніхто його не бачив. Його немовби не існує...
— Може, й справді не існує.
— Дехто так і думає. Вважає, що Дюваль просто намагається звалити провину на іншого. І всі думають, ніби він причетний до Лавлейсової змови. Кажуть, що участь найманця це доводить... Та я не певен...
— Оце вже навряд, — заперечив я. — Дюваль теж перебував у тому величезному пентаклі в Гедлгем-Голлі разом з іншими міністрами, пам’ятаєш? Тож до тієї змови він непричетний. А от Гопкінс, можливо, й причетний. Усе сходиться на ньому. Якби лише вдалося знайти його...
Хлопчина зітхнув:
— Отож-бо й воно — якби!
— Можливо, Дюваль знає дещо більше, ніж розповів. Може, згодом він ще в чомусь зізнається...
— Вже ні, — обличчя хлопця зненацька набрякло й немовби постарішало. — Повертаючись до камери сьогодні після допиту, він обернувся вовком, збив з ніг свого конвоїра й вискочив через заґратоване вікно.
— І втік?
— Не зовсім. То був шостий поверх.
— Он як...
— Атож, — хлопець тепер стояв біля порожньої камінної полиці, машинально гладячи мармур. — До того ж є й інше питання — вторгнення до Вестмінстерського абатства й викрадення посоха. Дюваль зізнався, що послав тоді ґолема, щоб відібрати в мене посох. Це, казав він, була надто вдала нагода, щоб проґавити її. Та водночас присягався, що до Спротиву він не має жодного стосунку. І до пограбування могили Ґледстона — так само, — він затарабанив пальцями по каменю. — Мабуть, мені треба заспокоїтись, як і всім... Якби ця дівчина не загинула! Вона могла б розповісти нам більше...
95
Тут він нічим не відрізнявся від дев’яноста відсотків інших чарівників. Увесь час, вільний від того, щоб підсиджувати один одного, вони марнують на те, щоб зібрати довкола себе якнайбільше гарних і дорогих речей. Розкішні подушки посідають одне з перших місць у списку їхніх заповітних бажань, а бідолашний джин тільки й знає, що бігати по крамницях. Особливо відзначались цим перські чарівники: нам доводилось то переносити палаци з однієї країни до іншої, то будувати їх на хмарах чи навіть на морському дні. А один чарівник побажав, щоб йому збудували палац із чистісінького скла. То була фатальна помилка, навіть якщо не брати до уваги очевидне питання про неможливість повноцінного усамітнення. Ми спорудили цей палац за один вечір, і чарівник радо вселився туди. А вранці зійшло сонце. Стіни перетворились на велетенські лінзи, й жар сонячного проміння помітно подужчав. Ще до полудня цей чарівник із усім своїм домівством простісінько підсмажився.
96
Для допомоги в роботі він надав мені двох фоліотів — у подобі хлопчаків-сиріток. їхні круглі оченята й жалюгідний вигляд розтопили б найхолодніше серце. Та попри це вони були напрочуд ледачкуваті. Довелося трохи підсмажити їх на вогні, щоб добитися послуху.