Настала черга захисників міста. З мурів аж до хмар знялася зграя бісів та фоліотів. Вони пронизливо верещали й жбурляли Вибухи назустріч ворожій орді. Нападники відповідали тим самим. У сутінках стикались і сплітались Інферно й Потоки; спалахи світла відкидали чудернацькі переплетені тіні.
Довкола вже горіли празькі передмістя; перші горли юрмились під нами, силкуючись розірвати міцні закляття, якими я поскріплював основи мурів.
Я розправив крила, готовий поринути в бій. Жабеня біля мене роздуло горлянку і войовниче кумкнуло. Наступної миті з посоха чарівника, що стояв на пагорбі, вилетів згусток енергії. Промчавши небом, він влучив у вежу Страхівської брами — під самісінькі її зубці. Наш Щит розірвався, мов тоненький папірець. На всі боки полетіли камені й тиньк; дах просів. Я шкереберть злетів у повітря...
...і ледве не впав на землю. Щоправда, мені пощастило: я гепнувся просто на вози з сіном, якими перед облогою перегородили браму. Дерев’яний каркас вежі вже палав. Вартових не було видно. Небом сновигали біси та джини, обмінюючись магічними атаками. Мертві тіла сипалися вниз, підпалюючи дахи будинків. Надвір, репетуючи, вибігали жінки й діти. Страхівська брама тремтіла від ударів кістяних тризубців. Було зрозуміло, що їй уже недовго стояти.
Захисники міста потребували моєї допомоги. Я спритно, як і завжди, вибрався з купи сіна.
— Бартімеусе, коли пообтрушуєш із себе соломинки, не забудь, що тебе кличуть до замку, — пролунав знайомий голос.
Воїн з головою яструба озирнувся.
— О, Квізл! Привіт!
Посеред вулиці, зирячи на мене жовто-зеленими очима, сиділа гарненька леопардиця. Коли я поглянув на неї, вона недбало підвелася, відійшла трохи вбік і сіла знову. За мить на те місце, де вона щойно сиділа, полинув потік гарячої смоли, після якого на бруківці зостався задимлений кратер.
— Ти, здається, трохи заклопотаний, — зауважила леопардиця.
— Еге ж. Тут, здається, нам не вистояти, — я скочив з воза на землю.
— Схоже, що мури довго не витримають, — провадила леопардиця, глянувши на браму. — Поганенька, нівроку, робота. Цікаво, який це джин будував її?
—Хтозна, — відповів я. — То що, нас кличе хазяїн?
Леопардиця кивнула:
— Треба поспішати, бо він зараз дасть нам Голок. Ходімо пішки. В небі он яка товкотнеча.
— Ну, то веди мене.
Я перемінив подобу, обернувшись пантерою — чорною, як ніч. Ми помчали вузенькими вуличками до Градчанської площі. Вулички були порожні. Ми навмисне уникали місць, де юрмився, мов перелякане стадо, люд. Довкола спалахували нові й нові будинки. Завалювались дахи, падали стіни. Над руїнами танцювали й вимахували головешками бісенята.
Біля замку, в непевному світлі ліхтарів, метушилися цісарські служники, абияк вантажачи на вози розрізнені меблі. Конюхи марно силкувалися поприпинати оскаженілих коней. Небо над містом палахкотіло різнобарвними вогнями; від Страхівської брами й монастиря лунали глухі вибухи. Ми вільно прослизнули крізь парадні ворота замку.
— Цісар виїздить, еге ж? — пропихкотів я, побачивши засапаних бісів з паками одягу на головах.
— Він більше тривожиться за своїх любих пташок, — пояснила Квізл. — Хоче, щоб наші африти перенесли їх у безпечне місце.
Зелені очі леопардиці насмішкувато блиснули.
—Але ж усіх афритів побили!
— Отож-бо й воно... Ми майже прийшли.
Ми дістались північного крила замку, де облаштувалися чарівники. Тут навіть камені густо просякли магією. Леопардиця й пантера збігли вниз довгими сходами, опинилися на балконі, що виходив на Оленячий рів, і крізь арку увійшли до Нижньої Майстерні. То була простора кругла зала, що займала майже цілий перший поверх Білої вежі. Впродовж кількох останніх століть мене часто викликали сюди, та цього разу всі звичайні магічні предмети — книжки,
горщики з пахощами, свічники — було відсунуто до стін, а посередині зали стояли десять столів і крісел. На кожному столі спочивала мерехтлива кришталева куля, а в кожному кріслі сидів згорблений чарівник, що пильно вглядався вглиб кулі. В залі панувала мертва тиша.
Наш хазяїн стояв біля вікна, роздивляючись темне небо крізь телескоп[7]. Помітивши нас, він порухом наказав нам мовчати і провів до сусідньої кімнати. За кілька останніх напружених тижнів його сиве волосся стало ще білішим, гачкуватий ніс потоншав і скривився ще дужче, а очі почервоніли, мов у біса[8]. Він почухав потилицю:
7
У телескопі міститься біс, чий зір дозволяє людям бачити в темряві. Дуже корисна річ, хоч часом бешкетливі біси спотворюють зображення чи додають до нього власні витівки - як-от струмені золотого пилу, схожі на сон химерні видива чи примарні образи з минулого того, хто користується телескопом.
8
Звичайно, судити хазяїв - це все одно, що порівнювати прищі на носі: є гірші, є кращі, та навіть найкращі не додають життю втіхи. Той, про кого я розповідаю, був дванадцятим чеським чарівником з тих, кому мені довелося служити. Він був не дуже жорстокий, але мав таку вдачу, ніби в його жилах замість крові струменів лимонний сік: понурий педант із вічно стуленими губами, схиблений на своєму обов’язку перед імперією.