Панна Вайтвел тихо кивнула. Вона поглянула на хлопця — і, попри все його захоплення й пошану до наставниці, попри те, що він два роки прожив у її домі, Натаніель несподівано відчув, що вона дивиться на нього цілком байдуже, ніби здалека. Так яструб, що ширяє в повітрі, дивиться на немічного кроля, міркуючи, варто чи не варто на нього кинутись. Хлопець гостро усвідомив, який він ще молодий і слабкий, який беззахисний перед її силою.
— У нас мало часу, — додала наставниця. — Сподіваюсь, ви маєте напохваті кмітливого демона.
10
Як і щоразу, я намагався пручатись.
Я використав усю свою енергію для того, щоб протистояти виклику, одначе закляття виявилось надто міцне: кожне його слово було ніби гарпуном, що пронизував, з’єднував і витягав мою сутність. Якісь три секунди тяжіння Іншого Світу допомагало мені противитись, та врешті — несподівано — його підтримка зникла, і я відірвався від нього, наче дитина від материнських грудей.
За якусь мить моя сутність зібралася докупи, розтяглася до нескінченних розмірів і вирвалась у світ, у знайому, ненависну в’язницю пентакля.
Там, відповідно до прадавніх законів, я негайно втілився.
Вибір у мене був багатий. На кого мені перетворитися? Виклик був надзвичайно потужний — невідомий чарівник нівроку досвідчений, тож його не налякаєш ревучим ураганом чи кістяком з очними ямками, затягнутими павутинням. Отож я обрав делікатну, витончену подобу, аби вразити його своєю неповторною хитромудрістю.
Ідея була справді оригінальна, хоч мені й не личило б вихвалятися. В повітрі зависла величезна бульбашка, що вигравала всіма кольорами веселки. Повітря заповнив тонкий аромат тропічного лісу й невловимий, ледве відчутний звук арф та скрипок. Усередині бульбашки сиділа чарівна дівчина в круглих окулярах на тоненькому носику[11] Дівчина спокійно озирнулась...
I аж завила з обурення:
— Ти!
— Зачекай, Бартімеусе...
— Ти!!!
Примарна музика обірвалася мерзенним рипінням. Замість ніжних ароматів потягло тухлятиною. Личко дівчини-красуні почервоніло, очі вибалушились, наче пара варених яєць, скельця окулярів потріскалися. Рожеві вуста вишкірилися гострими жовтими іклами, що скреготіли з люті. У веселковій бульбашці застрибали язики полум’я, й сама бульбашка загрозливо надулася, готова лопнути. Вона закрутилася так швидко, що повітря аж загуло.
— Послухай-но хвилинку..
— Ми ж домовились! Ми обидва склали присягу!
— Ну, правду кажучи, це було не зовсім так...
— Он як?! Ти вже забув? Так швидко? Там, в Іншому Світі, я не дуже стежив за часом, але ти нітрохи не змінився. Той самий хлопчисько!
Парубчак виструнчився:
— Я тепер відповідальний член уряду..
— Ти навіть не почав голитися! Скільки ж минуло років — два чи три?
—Два роки й вісім місяців...
—Teпep тобі, виходить, чотирнадцять. І ти вже викликав мене знову!
— Так, але... зачекай! Я тоді не складав присяги. Просто відпустив тебе, та й годі! І не казав...
— ... що більше не викликатимеш мене? Але ж це чітко малося на увазі! Я мав забути твоє ім’я, а ти — моє! Ми ж домовились! А тепер...
Обличчя красуні всередині бульбашки стрімко верталося назад сходинами еволюції: чоло запало й поросло шерстю, над кривим носом спалахнули червоні очиці. Окуляри тут були ні до чого, тому волохата лапа схопила їх і засунула до пащі, де гострі зуби стерли їх на порох.
Хлопчисько підняв руку:
— Ти краще не гарячкуй. Спочатку вислухай мене.
— Вислухати тебе?! Чого це я тебе слухатиму, коли в мене ще з минулого разу вся сутність болить? Щиро кажучи, я гадав, що мені знадобиться набагато більше, ніж два роки...
— Два роки і вісім місяців!
— ...ніж два зачухані людські роки, щоб оговтатись від зустрічі з тобою! Ні, я, звичайно, знав, що рано чи пізно якийсь бовдур у відьомському ковпаку знову мене викличе, та не сподівався, що цей бовдур буде той самий!
Хлопчисько набундючився:
— В мене немає відьомського ковпака!
— Все одно ти бовдур! Я знаю твоє справжнє ім’я, а ти витяг мене в цей світ супроти моєї волі! Що ж, гаразд: я розплескаю твоє ім’я по всіх усюдах, аж поки зможу забратися звідси!
— Ні! Ти ж присягався...
— Моя присяга втратила силу! Вивітрилась! Розчинилась! Обернулась на порох! Потрапила не за адресою! Ти не думав, хлопче, що не тільки тобі може спасти на думку вчинити так само?!
Дівоче личко пропало. З бульбашки, ніби силкуючись вибратись на волю, на хлопчиська шкірився лютий звір.
11
Подобу дівчини я створив за образом весталки, з якою зустрічався колись у Римі. Ночами Юлія частенько тікала від храмового вогню до Великого цирку, щоб зробити свою ставку в змаганнях колісниць. Окулярів вона, зрозуміло, не носила - це я додав їй окуляри задля серйознішого вигляду,